“Good morning, children!”: мрія вчительки з Білозерки, яка живе в Болгарії

Учителі зі шкіл, розташованих на прифронтових територіях, давно не можуть відчинити двері класів і привітати учнів у коридорах навчальних закладів. Їхні зустрічі з дітьми відбуваються лише через екран. Хтось виходить на зв’язок із України, хтось — з-за кордону…

Педагоги Херсонщини розкидані по світу, через війну вони вимушені облаштовувати життя заново й часом займатися зовсім іншими справами. Та попри все залишаються вчителями — відданими своїй професії та дітям.

Напередодні Дня вчителя ми поспілкувалися з Юлією Федько (Науменко). Учителька англійської мови з Білозерки сьогодні живе в Болгарії, де намагається будувати нове життя. Та її доля й шлях назавжди переплетені з професією, яку обрала ще змалку, дивлячись на маму й бабусю-педагогинь. І душа її там, де на побитому російськими дронами бабусиному подвір’ї росте стара айва і цвітуть самотні квіти.

Про життя в часи війни, адаптацію в Європі, вчителювання і силу роду — розповідаємо далі.

“От якби стати такою ж учителькою, як бабуся!”

Юлія Сергіївна Федько (Науменко) 16 років навчала дітей англійської мови у Білозерському ліцеї №1 і Велетенській гімназіі. Тепер вона мешкає в Болгарії, займається викладанням англійської для дітей з Херсонщини та різних регіонів України, але серцем й досі на рідній землі, куди час від часу приїжджає й мріє повернутися назавжди.

Учителювання для неї — справжня родинна справа. Її бабуся, Піскун Марія Михайлівна, викладала українську мову й літературу у Білозерській гімназіі №3 понад п’ятдесят років. Строга, але щиро любила дітей, вона залишила по собі слід у пам’яті всього селища.

Коли маленьку Юлю зустрічали односельці, завжди казали: “Передай вітання Марії Михайлівні!”. І це для дівчинки було джерелом гордості.

“Малою я намріяла: от якби стати такою ж, як бабуся! Щоб усі любили і передавали привіти!” — пригадує Юлія.

Її батьки теж учителі — мама понад десять років викладала зарубіжну літературу, а тато — трудове навчання.

“Я змалку жила в школі!” — жартує Юлія, пригадуючи, як ще в дитинстві бачила нелегке, але таке цікаве вчительське життя зсередини.

Тож після закінчення школи вибір професії не став питанням: вона вступила на факультет іноземних мов Херсонського національного університету, де вивчала англійську та іспанську мови. Трудову діяльність починала у Велетенській школі — там навіть була заступницею директора з виховної роботи. Згодом прийшла вчителювати у рідну Білозерку: спочатку теж обіймала адміністративну посаду, а далі взяла класне керівництво і викладала англійську.

“…А нам у житті так згодилася ваша англійська!”

Спілкуючись з Юлією Сергіївною, одразу розумієш: це та людина, яка завжди вкладала у роботу всю себе. Молода, креативна, цікава — вона організовувала для учнів поїздки до Польщі, Чехії, Австрії, подорожі на море й екскурсії. Була для них більше, ніж класною керівницею чи викладачкою.

“Якби ви знали, як нам у житті згодилася ваша англійська!” — пишуть їй колишні випускники, надсилаючи вітання й листівки.

Її вчорашнім одинадцятикласникам зараз по 19–20 років, і вони не забувають свою класну маму.

“У 2018 році я вирішила поїхати до Нідерландів по програмі обміну, — ділиться зворушливими спогадами педагогиня. — Для цього довелося звільнитися зі школи, бо не знала, наскільки затримаюся. Але ніколи не забуду, як мене прийшли проводжати мої учні. З намальованими плакатами… Ми обіймалися й плакали, а через пів року я повернулася, і вони всім класом прибігли мене вітати з днем народження, хоча це були літні канікули. Тоді я з великим бажанням знову прийшла до рідного Білозерського ліцею”.

Юлія зізнається: піврічне перебування у чужій країні, реалії європейського життя, яке так манило новизною, дало їй розуміння: найкраще вдома, на Херсонщині.

Перед війною, у 2021 році, Юлія вийшла заміж за Олександра Федька, який також корінний білозерчанин. Він завжди підтримував креативні ідеї своєї енергійної дружини. І все у житті молодої жінки видавалося гармонійним: улюблена робота, кохання, родинний дім…

“Ось затихне — і повернуся!“

Але війна різко зруйнувала мрії та душевний спокій.

Коли росіяни увійшли в Білозерку, її родина залишалася вдома. Всі вони, як і інші жителі селища, опинилися в зоні ризику.

Юлія пам’ятає момент зустрічі з окупантом у магазині: “Навіщо вам таке велике авто?” — кинув росіянин, і стало по-справжньому лячно. А смерть колеги під час обстрілу Білозерки,  Дар’ї Голик, стала останньою краплею. Подружжя вирушило в евакуацію — через Крим, Литву, Латвію, Польщу, пройшовши 22 перевірки. Дорога була важкою, але вони витримали.

Два роки жили в Польщі. Юлія викладала англійську онлайн, але відчувала себе виснаженою: нова мова, пошуки житла, клімат, що не підходив, хвороби й депресія.

“Школа була моїм життям, а тепер я вже не могла віддаватися дітям повністю!” — щиро зізнається вона. Працювала з психологом і у 2023 році вирішила залишити школу.

Після звільнення Херсона Юлія одразу поїхала додому. Так раділа тоді зустрічі з рідними й усе думала: “Ось затихне — і повернуся до рідного дому, ліцею, вчителювання…”

Та у Білозерці ставало все більш неспокійно. Ворог не втомлювався накривати квітуче селище артилерією та дронами. Втім довго без рідних Юлія не могла. Коли чоловік їхав працювати, вона збиралася і мчала додому.

Після двох років у Польщі подружжя переїхало до Болгарії. Ця сонячна країна з кліматом, схожим на Херсонщину, стала для Юлії певним компромісом: 900 кілометрів замість двох тисяч! 15 годин дороги — і вона вже у Білозерці.

“Це вже ближче, це вже легше, але все одно не дім!” — емоційно каже жінка.

Останнє Різдво з бабусею

У грудні 2024-го року приїхала додому на Різдво. Ще застала бабусю… Вони всі разом сіли за традиційний святковий стіл, хоч за вікнами гриміло. У квітні 2025 року її мудра бабуся — Марія Михайлівна — загинула на своєму подвір’ї: сапала квіти, коли над головою пролетів дрон і скинув вибухівку. Їй було 86. Це горе не відпускає серце…

Востаннє Юлія була вдома в серпні — разом із батьками тікала від дрона. І вже планує поїздку на Новий рік, хоча й розуміє, що це небезпечно.

“Я все одно приїду, якщо не у Білозерку, то хоча б у Херсон! Знаю, що не варто, але по-іншому не можу…” — наче виправдовуючи свою тугу, каже жінка.

І хоча вона швидко адаптується в Болгарії, вивчає мову, відвідує місцеву громаду українців, допомагає Херсонському притулку для тварин, поширює інформацію про Україну, війну та збори для ЗСУ — усе одно щиро зізнається: коріння у чужій землі не пускає.

“Я привезла речі з рідної оселі: мамину вишиванку, бабусин глечик і тарілку. Так моєму серцю тепліше…” — каже вона.

Її батьки, Аліна Андріївна та Сергій Васильович, нині працюють у волонтерських організаціях — “Червоний Хрест” та “Людина в біді”. Їхній будинок частково зруйнований під час обстрілу, але його відновили. Щоправда, тепер там перебувати надто небезпечно.

“Лише вдома я можу бути собою“

Попри всі випробування, Юлія продовжує викладати англійську мову, хоча вже в іншому форматі.

“Міняти професію не збираюся. Давно зрозуміла: крім педагогіки, нічого мого немає”.

Юлії 37 років, і ще не пізно почати нове життя, але всі плани перемагає віра:

“Я повернуся! Моє коріння тут, на Херсонщині. Лише вдома я можу бути собою”.

Покликання педагога, виявляється, неможливо залишити, куди б ти не їхав. Воно йде поруч, навіть коли доля випробовує моральною втомою й відстанню. Наче маяк, світить у душі проста й водночас найважливіша мрія  — зайти до рідної школи і сказати своїм учням:

“Good morning, children!”.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.