Головне – не втрачати зв’язок! Історія подружжя Олександра та Олени Окішевих, які пережили розлуку полоном

Вони завжди відчували одне одного. Навіть тоді, коли між ними стали війна, фронт, підвали, Донецьке СІЗО і шість місяців полону. Коли Олена не мала жодної звістки — лише страшну інформацію про те, що з групи бійців на позиції, де стояв її чоловік, живих немає.

Навіть тоді, коли в катівні окупованого Тореза Олександр міг лише подумки вимовляти ім’я коханої. Коли світ святкує День святого Валентина і дарує одне одному серця, в Україні народжуються інші історії — про любов, яку не здатен зламати ворог.

Олександр та Олена Окішеві з Чорнобаївки — подружжя, яке витримало розлуку через полон, — відверто розповіли для Білозерка. info про пережите.

“Я дуже сімейний“

Олександр родом із Чорнобаївки, Олена — з Херсона. Наче й мешкали недалеко одне від одного, та познайомилися через інтернет: якось Сашко додав у друзі симпатичну дівчину. Кілька тижнів листувалися, потім зустрілися в Херсоні, а уже через п’ять місяців одружилися — і відтоді разом 15 років.

У подружжя двоє дітей: синові Артемові нині 14, донечці Аліні — 11. До війни їхнє життя було наповнене роботою, родиною, дитячими турботами.

“Усе як у всіх, — скромно каже Олена. — Олександр працював, відкрив ФОП: займався кондиціонерами, ремонтував автомобілі. Я виховувала дітей і вела господарство”.

Окішеві мали свої цікаві родинні традиції — їздили до моря будь-якої пори року: взимку, восени, просто подихати й побути разом. Любили ліс в Олешках і Збурівці, де, як кажуть, “перезаряджалися”.

“Цінність нашої сім’ї — у підтримці. Ми обоє любимо сімейний затишок”, — говорить Олександр. І коротко додає: — Я ж дуже сімейний”.

“Здавалося, вибухало всюди!“

25 лютого 2022 року їхньому синові мало виповнитися десять. Родина готувалася до святкування: кульки, торт, гості. Замовлена дитяча ігрова кімната чекала на друзів Артема з футбольної команди.

Але 24-го лютого вони почули вибухи.

“Це був шок. Ми не знали, що робити й куди їхати. Здавалося, вибухало всюди!”, — згадує Олена.

У перший день Олександр поїхав шукати бензин, а вона з дітьми ховалася в підвалі, облаштовуючи місце для ночівлі. У наступні дні раділи тим невеликим запасам, що мали вдома. Коли постало питання евакуації, разом вирішили залишитися. Не розуміли, де безпечніше — вдома чи в дорозі, бо окупанти розстрілювали колони цивільних автівок.

Разом, тримаючись одне одного, подружжя пережило окупацію Чорнобаївки. Орки не раз затримували Олександра через татуювання, але, не знаходячи в них жодної патріотичної символіки, відпускали. Однак Окішеві робили своє: маючи знайомих у ЗСУ, передавали інформацію — те, що бачили, чули і про що знали.

“Живим залишився тільки я!“

24 грудня 2023 року Олександра мобілізували через Білозерський ТЦК. У мирному житті він не служив — не брали за станом здоров’я. Та 14 січня 2024-го вже був на навчанні під Миколаєвом. Далі — злагодження, підготовка до служби в розвідувальній роті 154-ї окремої механізованої бригади. Згодом отримали техніку, і Олександра призначили механіком-водієм БТРа.

У серпні, після чергового навчання, він на кілька днів приїхав додому. Обійняв маму. Не встиг набутися з коханою та дітьми — і поїхав під Куп’янськ, де разом із побратимами тримав ділянку кордону між Харківщиною і Білгородщиною.

Олена волонтерила: допомагала їхньому батальйону як могла, організовувала збори на необхідні речі.

“Ми завжди все обговорювали, ніколи не тримали нічого в собі. Навіть коли він був на фронті — завжди були на зв’язку”.

На Харківщині батальйон стояв до жовтня. А далі їх перекинули на Донеччину — Покровський напрямок, село Зелений Гай. Працювали у взаємодії з 35-ю бригадою морської піхоти. Це були небезпечні виходи на позиції: щільно літали ворожі FPV-дрони, не вщухали обстріли.

“24 листопада ми їхали міняти своїх хлопців на одній позиції, але отримали завдання ставати на іншу. Уже за кілька днів по нас серйозно відпрацювали — з’явився перший “трьохсотий”. А наступного дня штурм почався просто по бліндажу. Били з танків, FPV, з усього, що мали. Ми відстрілювалися і тримали оборону, доки був боєкомплект. Коли боєприпаси закінчилися і вони почали закидати нас газовими гранатами — таки викурили нас утрьох із бліндажа”, — розповідає Олександр.

Окупанти наказали зняти бронежилети й каски.

“На моїх очах вони почали розстрілювати побратимів. Один. Другий. Дійшла черга до мене. Раптом я почув: “Оставить как языка”. А потім пролунала ще одна фраза, яка врізалася в пам’ять:”Хорошо за тебя молятся. Сильный у тебя ангел-хранитель”. Так із трьох залишився живий тільки я”, — тихо каже Сашко.

Далі почалися допити. Спершу без побоїв — лише погрози ножем і пістолетом. Потім вже справжні тортури: допитувало ФСБ. Возили Олександра по Донецькій області із зав’язаними очима, в наручниках. Погрожували відстрілити кінцівки, затягували турнікети на ногах.

“Їх цікавили дані — місцезнаходження артилерії, мінометів, дронщики. Я мало що знав, але вони від мене в будь-якому разі нічого б не дізналися”, — згадує Олександр.

“Мамо, навіть думати не смій. Наш тато живий!“

ФСБ зняло допит на відео, яке 17 грудня 2024 року виклали в одному телеграм-каналі. Саме тоді Олена дізналася, що її коханий живий і в полоні.

До того вона вже піднімала всіх на ноги: знаходила номери побратимів, виходила на командира. На початку грудня їй відповідали: “Група на позиції, у них проблеми з рацією”.

Але серце не обманути — вона відчувала: це не так.

9 грудня їй зателефонували з ТЦК і повідомили: Олександр Окішев вважається зниклим безвісти. Вона написала заяву в поліцію. У дітей взяли ДНК. Йшла до церкви. Молилася.

“Я завжди відчувала між нами якийсь духовний зв’язок”, — каже Олена.

Коли почула від побратимів з його батальйону, що на позиції, де стояв Саша, живих не лишилося, щось наче обірвалося. Це був час від прийняття того, що його може не бути, — до надії, що вона знову обійме чоловіка. Та коли лише обмовилася про те дітям, почула:

“Мамо, навіть думати не смій. Наш тато живий!”

А потім Олені наснився сон: яма, крики: “Ми витягуємо, ми витягуємо!” І ще один: Саша стоїть поруч, вона хоче його обійняти, а він каже: “Не зараз. Пізніше”.

Тоді вона зрозуміла: Олександр живий, зв’язок є. Навіть без телефонних дзвінків і без жодної звістки. А відео, на якому впізнала свого змарнілого, побитого чоловіка, довело: віра перемогла.

21 січня, через Червоний Хрест, прийшло офіційне підтвердження: Олександр — у полоні. Позначка “полон” з’явилася в кабінеті координаційного штабу.

Тоді Олександр перебував у СІЗО в Торезі. Там він провів шість місяців.

“Кохаю. Чекаю. Вірю, що ти повернешся“.

“Це був важкий час. Били — так. Але ще гнітючішим був постійний моральний тиск. Нам говорили, що ми нікому не потрібні, що Україна нас не чекає, що Зеленський зриває обміни, — каже Сашко. — Але я ніколи не втрачав віри. Я знав, що мене чекають”.

Їжу там важко було назвати їжею: злипла каша, залита чимось невідомим — чи олією, чи жиром.

“Та вони просто не знали, на кого напали, — усміхається Сашко. — Хотіли зламати, але нічого не вийшло”.

За час полону він не отримав жодної звістки з дому. А Олена писала — через Червоний Хрест,  ООН. Як учили: російською, без конкретики.

“Передавала привіти від друзів, а насправді писала імена побратимів, розповідала про маму, дітей і головне: Кохаю. Чекаю. Вірю, що ти повернешся”.

Навесні 2025 року обміни стали інтенсивнішими. Перед Великоднем був великий — без Сашка.

“Але я закривала очі й мріяла: далі буде квітень, травень … Діти казали: “Мамо, тато приїде весною!” — згадує Олена.

23 травня почався обмін “тисяча на тисячу”. Він тривав три дні. Перший — нічого. Щоб не зійти з розуму від хвилювання, Олена займала руки роботою в палісаднику.

І раптом 24 травня повідомлення в телефоні: “Вашого захисника звільнено з полону”.

Тремтячими руками набрала донечку, яка з братом відпочивала у таборі.

“Алінко, чуєш, тата звільнили!” – кричала у телефон.

І чула: ридання дівчинки, яка, як і її старший братик, дуже рано сталими дорослими. Олександр згадує:

 “Коли нам сказали збиратися, ми не вірили. Думали — етап у Росію. Та поверзи автозаками у Ростов, а далі  — на літак до Білорусі,  де вперше була більш-менш нормальна їжа. Так прийшло розуміння: це шлях додому!”

Перший дзвінок з України — дружині:

“Бажаю здоров’я!” — твердо сказав він.

“А тепер ми їдемо до тата!“

7 червня Олена вже мчала у Вінницю, де в реабілітаційному центрі перебував її коханий. Діти в цей час були в Польщі, у футбольному таборі й ще не не знали, що дуже швидко побачать тата. Олена попросила тренера висадити їх у Вінниці. Автобус зупинився. Артем з Алінкою вийшли з чемоданами, заспані.

“Вони не одразу зрозуміли, що коїться”, — пригадує Олена.

“А тепер ми їдемо до тата!” — сказала тоді, не ховаючи сльози.

Олександр схуд на 15 кілограмів. Він дуже хотів солодощів. І вони цілий день провели разом, в теплих обіймах, насолоджуючись тортиками, гуляючи парком. 1 липня Олександр повертався на рідну Херсонщину. Найперше — до мами Валентини, яка, не вірячи у своє щастя, обійняла схудлого сина.

“Любов і віра сильніші за за будь-які решітки!“

Сьогодні Саша відновлюється. Каже, став більш спокійним і водночас твердішим. Не може натішитися дітьми. Мріє знову поїхати до моря — в Залізний Порт чи Приморське, які обов’язково будуть звільнені від ворога.

Він вірить у перемогу, а от у мирі сумнівається. Після пережитого йому важко повірити, що російські терористи відстануть від України, яку хочуть знищити. Олена ж, притулившись до чоловіка, щиро каже:

“Треба тримати зв’язок. Просто вірити, щоб там не було, і до останнього уявляти зустріч із коханим. Бо коли цього немає, чекати дуже важко…”.

Олександр стискає її руку і усміхається:

“Тепер я знаю: любов і віра сильніші за страх, за біль і за будь-які решітки!”.

І це кохання, це родинне тепло, цей подих вітру над рідною Чорнобаївкою — їхній найміцніший форпост, який тримає сім’ю у найтемніші часи.

Ірина Квітка