Усміхаючись зустрічним людям, Світлана Козак прямує на роботу. Так було до повномасштабного вторгнення, у перший день війни, під час окупації. Роботі у фармацевтичній галузі білозерчанка віддала 35 років життя, і сьогодні, попри небезпеку, вона залишається у селищі та під обстрілами продовжує допомагати людям.
Специфіка роботи фармацевта і фізично, і морально непроста. Потрібно цілий день вистояти на ногах, вислухати відвідувачів, стати для них порадником, психологом і тією чарівною паличкою, яка знає, як врятувати від болю, хвороби, поганого самопочуття.
У День фармацевта, який цьогоріч святкують 21 вересня, спілкуємося з завідувачкою Білозерської аптеки “911” Світланою Анатоліївною Козак. Говоримо про відданість професії, аптечні будні та роботу під час війни.
З огляду на пройдені роки, Світлана переконана: фармацевтика – її свідомий вибір і покликання. Дівчина із сім’ї лікарки та вчителя, золота медалістка, після закінчення школи впевнено йшла до своєї мети – вступила на фармацевтичний факультет до Запорізького медичного університету. А своє кохання зустріла в Одесі. Там, під час проходження практики, доля звела дівчину зі студентом медичного вишу Віктором Козаком. Після одруження лікар-стоматолог переїхав до дружини, на рідну їй Білозерщину.
Тут, у сонячному краї, вони обоє зросли у професії, побудували дім. Тут народилися і виросли їхні діти – син Максим та донька Марія. Тут сім’я Козаків зустріла велику війну…
Перед повномасштабним вторгненням Світлана з чоловіком і донькою, студенткою художнього факультету Херсонського державного університету, проживали у Велетенському.
“24 лютого 2022 року від знайомих із Комишан ми дізналися про початок війни, вибухи у Чорнобаївці. Та, попри все, зібралися і вирушили на роботу. Добиралися довго, на попутках, – розповідає Світлана. – Але того дня я таки відкрила аптеку! Правда, там мене чекав небувалий ажіотаж, паніка і робота до пізнього вечора. Люди, здавалося, вирішили скупити геть усі ліки. Через декілька днів до Білозерки зайшли окупанти”.
Почалися проблеми із постачанням медикаментів. Однак Світлана мала чималі запаси, які дозволили аптеці продовжити роботу. Жінка пригадує, як до аптеки почали заходити росіяни.
“Я заховала термінал, виплатила людям заробітну плату, але як діяти з окупантами, які швидко з’явилися в аптеці, в мене інструкції не було. Знаєте, хотілося крикнути їм в обличчя: “Геть з України, москаль некрасівий!” Але під автоматом такої пісні не заспіваєш!” – відчайдушно жартує завідувачка.
Невдовзі Світлана через соціальні мережі таки вийшла на зв’язок з керівництвом аптеки. Куратори хвилювалися за співробітників, просили триматися від росіян якомога далі й ворога не злити. Та жінка зізнається: інколи її “заносило”, щоправда, говорила вона з окупантами мовою їхніх класиків, бо по життю прочитала чимало книг. Слава Богу, вони мало що з того розуміли, зазвичай просто приходили за ліками, проте завжди брали лише європейські, бо попри лозунги про “вєлікую рассєю” та “імпортозамєщєніє” насправді вважали, що за кордоном якість товарів найкраща.
“Однак найбільше мене дратували навіть не вороги, а наші місцеві мешканці, які раптом стали думати по-російськи. Сусіди, знайомі наче перевернули світ догори дриґом. Після зустрічей зі зрадниками, яких ми пів життя вважали нормальними людьми, на душі робилося особливо важко. Тоді я приходила додому і ридала. Дуже часто ситуація доходила до якогось абсурду, але я завжди знала – світло переду!” – зізнається жінка.
Світлана упевнено каже про те, що ще на початку війни вони з чоловіком твердо вирішили нікуди не їхати з дому.
“У нас не було автомобіля, ми мали якесь господарство, тварин. Та й не могла я залишити аптеку! Словом, вирішили чекати ЗСУ і самотужки перемагати труднощі!”, – ділиться пані Світлана.
Невдовзі орки прийшли з “пропозицією” працювати на росію. Після відмови проводили обшуки у будинку Козаків. А далі Світлана почала переховуватися. Часто просто зачиняла двері аптеки й разом з колегою не виходила з приміщення доти, доки росіяни були поруч. Але все одно працювала, відпускаючи людям ліки, аж до осені 2022 року. Перед звільненням окупанти влаштували жителям Херсонщини справжнє пекло: мародерили, залишили без світла, води та газу. Світлана Анатоліївна разом з чоловіком встигли переховати медпрепарати, які залишилися, і на щастя, вціліло приміщення, стелажі, техніка.
“Пам’ятаю, якими сірими і безпросвітними були ті дні. Я змушена була законсервувати аптеку. Ми переховувалися вдома, у підвалі, та раптом, в один з таких днів почули: наші у селі! Яке то було абсолютне щастя! Хто вже бачив ту імлу, хто згадував, що немає світла? Ми обіймали одне одного, веселилися, вішали українські прапори. А через тиждень росіяни накрили село артилерією…” – пригадує жінка.
Уже у грудні 2022-го аптека відновила свою роботу. Світлані з донькою через сильні обстріли довелося переїхати до Білозерки – у батьківську хату. Чоловік і досі залишається у Велетенському, хоча їхній будинок уже кілька разів зазнав пошкоджень внаслідок обстрілів.
“Син Максим зараз працює у Херсонській стоматологічній клініці, а чоловік, після того, як у Велетенському розбомбили амбулаторію, щодня добирається в Білозерку – працює тут у стоматологічному кабінеті. Раніше їздив на велосипеді, але зараз за людьми почали “ганятися” російські дрони. Тож придбав мопед, щоб бути швидким та мобільним”, – каже Світлана.
Після звільнення аптека запрацювала повноцінно, відновилося постачання ліків, у колектив прийшли нові люди. І сьогодні щодня тут приймають понад 100 відвідувачів. Багато з них йдуть до своєї Анатоліївни.
“Звичайно, через війну та обстріли люди стали більш нервовими. Проте заспокійливі препарати не основні серед тих, які мають попит. Чимало пенсіонерів, які залишають у Білозерці, йдуть за доступними ліками. Ну і, звичайно, як і будь-де, на потребу впливає сезонність: навесні у попиті протиалергічні, противірусні препарати, влітку популярними є препарати від отруєння, опіків, восени та взимку”, – від застуди- розповідає про нюанси фармацевтичної справи Світлана Анатоліївна.
Доволі часто люди просять порадити їм ті чи інші ліки. Але наша героїня цього, зізнається, не любить. Адже часто симптоми, які видаються простою застудою чи болем у горлі, можуть сигналізувати про зовсім іншу хворобу. Тому Світлана Анатоліївна завжди радить не займатися самолікуванням і наполягає на тому, аби хворі проконсультувалися з лікарем.
“Й хоча одразу це сприймається не дуже позитивно, бо кому ж хочеться у лікарню, але потім ще й дякують за пораду. Головне тут не нашкодити, правильно визначити дозування, проконсультуватися… А інколи доводиться попрацювати навіть психологом, щоб заспокоїти, розрадити, дати надію, що все буде добре”, – ділиться досвідом фармацевт.
Аптека, якою завідує жінка, наразі працює без вихідних, з 8 до 16 години. Роботу забезпечують чотири фармацевтки та адміністраторка залу, яка приймає і перераховує товар. Світлана каже, що любить свою справу через живе спілкування з людьми. Розповідає і про те, що уже кілька разів прилітало біля самого приміщення аптеки. Але зізнається: це спочатку було лячно, а тепер те почуття притупилося і боятися набридло.
“Сьогодні зміст мого життя у тому, щоб просто жити. Люблю спостерігати за природою, спілкуватися з людьми, і завжди шукаю нову цікаву справу! Повірте, це краще, ніж перейматися через те, що ми не можемо змінити”, – запевняє жінка
Примітно, що Світлана Козак і в нелегких реаліях селища, наближеного до бойових дій, навчилася повноцінно жити. У вільний час вона грає на улюбленому піаніно, багато читає. Жінка переконана, що ніякі ліки, окрім самої людини, не врятують її душу
Ірина Квітка