Два крила любові: зворушлива історія подружжя Петренків зі Станіслава

Є люди, які йдуть життям разом не тому, що доля дарує легкі дороги, а тому, що навчилися триматися одне за одного крізь усі труднощі та бурі. Вони знаходять радість у спільній праці, прагненні допомогти дітям, у різнобічних захопленнях і талантах, якими один одного дивують і надихають. Таке почуття не завжди помітне одразу, але воно глибоке, щире й непохитне – як у Галини Михайлівни та Миколи Степановича Петренків із Станіслава.

Як це – пронести любов через півстоліття і зберегти тепло стосунків, витримавши війну, евакуацію та втрату дому? І що насправді робить почуття стійкішими до труднощів?

Про все це спілкуємося з парою, яка разом уже цілих 55 років.

Шкільне кохання

“Ми з Колею – однокласники, все життя один одного знаємо, – усміхається Галина Михайлівна. – І нам обом не відомо, що таке кохання з першого погляду”.

Микола був здібним хлопцем, але з поведінкою — не складалося. Одного дня його пересадили до неї, відмінниці, на першу парту.

“Спочатку він мене страшенно дратував. Сміявся, смикав за косички. Я сиділа на самому краєчку стільця, подалі від нього, щоб зайвий раз не зачепив”, – згадує жінка.

А коли хтось нацарапав на парті “Коля + Галя”,дівчина взагалі розсердилася.

Та згодом Галина побачила інше. Коля був одним із кращих у школі з математики й фізики. Задачі йому давалися легко. Вони почали разом їх розв’язувати: виписували формули, сперечалися, шукали правильні відповіді.

Разом із Миколою Степановичем вони з усмішкою згадують, як у дев’ятому класі поверталися зі школи й розв’язували задачі просто дорогою – виводили формули паличкою на землі.

“Спочатку це була дружба за однією партою… А вже потім вона переросла в закоханість”, –  додає Галина Михайлівна.

Після школи Микола пішов до армії. Галина ж, закінчивши школу з відзнакою, поїхала навчатися до Києва. І чекала свого Миколу. Разом вони планували вступити до Київського політехнічного інституту. Але шкільні мрії не збулися. Доля знову звела їх в рідному селі.

Миколу запросили працювати в школу… вчителем музики.

Так, музики. З дитинства Микола мав ще одне захоплення: грав на трубі й баяні, а його батько керував місцевим оркестром.

Музика давалася йому так само природно, як і точні науки. Тож залишився в школі й вступив до педагогічного інституту в Миколаєві.

“Ми підтримували одне одного в усьому. Найперше — у захопленнях. Нам завжди було цікаво разом”, – каже Галина.

Побудова життя

Після одруження молода сім’я одразу взялася будувати власний дім – у прямому й переносному сенсі. У 1971 році народився їхній старший син Ігор. У 1978-му, коли вже розпочали будівництво хати, з’явився молодший — Олексій.

Від радгоспу, де Галина Михайлівна після здобуття ще однієї освіти працювала старшим бухгалтером, вони отримали лише коробку будинку. Усе інше надбали самі. Перестінки, літню кухню, огорожу, внутрішнє оздоблення Микола Степанович робив власноруч. Галина допомагала в усьому.

“Не питайте, як це було… Після роботи бігли на будівництво і поверталися додому, коли вже перші півні співали. Добре, що батьки з дітьми допомагали!”, – згадує вона.

Їхньою романтикою були не прогулянки під зорями, а спільні цілі: виховувати синів і звести дім, у якому буде тепло.

Щоб заробити на будівництво, творчий музикант і вчитель Микола Петренко улітку йшов працювати помічником комбайнера. А ще ж він був місцевим фотографом – знімав родинні свята, весілля, урочистості.

“Вдень – у полі, а вночі –  разом проявляли фотографії”, – згадує подружжя.

Творчість ніколи не зникала з їхнього життя. Микола Степанович керував одразу трьома хорами: дитячим, учительським і хором працівників транспортного цеху радгоспу.

“І я співала в одному з них. Ми завжди були разом!” – щиро каже Галина Михайлівна.

Вони брали участь у фестивалі “Станіславські зорі”, перемагали у конкурсах. Життя вирувало. І попри важку працю, втому, безсонні ночі, головним у ньому залишалася підтримка одне одного – тиха, щоденна, без зайвих слів.

40 гектарів віри в себе

У важкі 90-ті, коли в колгоспі місяцями не платили зарплати, Микола Степанович наважився на, здавалося б, авантюру – взяв 40 гектарів землі.

“Працювали тоді з ранку до ночі, – згадує Галина. – Сіяли пшеницю, соняшник. Лише помідорів було 13 гектарів! А ще перець, кабачки, огірки, баклажани, кавуни… З цього й почалося наше фермерське господарство”.

З часом узяли ще землю в оренду – обробляли вже 150 гектарів. У бригаді працювали 12 жінок.

“Але я ніколи не була для них керівником, – усміхається Галина Михайлівна. – Радше подругою і помічницею. Пекла пироги, везла в поле холодну воду. Сідали, обідати – і співали. З деким й досі дружимо”.

То були роки виснажливої праці, але й великої сили. Родина Петренків розросталася і укорінювалася в свою землю.

Життя, яке квітло

Перед повномасштабною війною подружжя нарешті пожинало плоди десятиліть роботи.

Будинок у Станіславі довели до ладу. Усередині – затишно і сучасно. Біля дому – квіти. Галина Михайлівна насадила їх стільки, що подвір’я цвіло з ранньої весни до пізньої осені. Під навісом збиралися цілі родини: друзі синів, молодь.

“Сидимо, розмовляємо. Кажу: зараз щось приготую – й збирай наших. І вже плов вариться, картопля шкварчить, шашлики на мангалі… Діти друзів досі згадують, як ходили до тьоті Галі в гості!” – усміхається жінка.

Микола Степанович, вийшовши на заслужений відпочинок зі школи, ще вісім років керував духовим оркестром у музичній школі. Фотографія залишалася його пристрастю. У нього зберігалися цілі архіви — не просто світлини, а історія села в обличчях.

Галина Михайлівна вишивала з юності, а згодом почала створювати великі вишиті картини — терпляче, до пізньої ночі.

Сини стали на ноги. Старший Ігор ще задовго до війни виїхав із сім’єю до Польщі. Молодший Олексій жив із родиною у Білозерці. Вони подарували батькам четверо онуків. У домі Петренків було тепло, світло і людно.

Одного разу, сидячи під навісом, Микола Степанович сказав:

“Ми вже всі тут не вміщаємося. Треба робити нову альтанку”.

І вони взялися до справи. Зварили каркас — 8 на 3 метри. На початку лютого 2022 року поїхали з сином до “Епіцентру” обирати покрівлю. Матеріали вже майже купили… Але вирішили зачекати — транспортування видалося дорогим.

У січні Галина посадила в теплиці 90 кущів петунії.

Вони планували весну. І не знали, що це буде їхня остання весна вдома.

Біла стрічка на машині

“Я не могла збагнути розумом те, що відбувалося!..” – з хвилюванням пригадує Галина Михайлівна про початок повномасштабної війни.

Спочатку в дорогу зазбирався син Олексій із дружиною Еллою та дітьми. Окупанти вже були на підступах до Білозерки. Елла працювала керівницею громадської організації – вони розуміли: до неї прийдуть одразу. Чекати  –  означало наражати родину на небезпеку. Вони виїхали на початку березня.

“Я й досі пам’ятаю рученята онука на задньому склі автівки, що віддалялася…” — тихо каже Галина Михайлівна.

Згодом зі Станіслава почали виїжджати сусіди. Чіпляли білі стрічки на машини й вирушали в нікуди.

“Куди ви всі їдете” — запитувала Галина.

А Микола Степанович ходив подвір’ям і вперто повторював:

“Я звідси — ні ногою. Тут мій дім, моє село, моє життя”.

Та минуло кілька тижнів – і вже сама Галина рвала простирадло на білі стрічки. Стало страшно не лише за себе – за все, що вони створювали десятиліттями.

Петренки виїхали до Миколаєва. Оселилися в будинку однокласниці. Навіть тут Галина Михайлівна не могла сидіти без діла – обробляла невеликий клаптик землі, виполювала бур’яни. Працювала руками, щоб не розривалося серце.

Петренки думали, що покинули дім на кілька днів, але більше у нього так і не повернулися.

Згодом Олексій забрав батьків до Вінниці. Там він винайняв квартиру, щоб жити всім разом. Так почалося їхнє буття у вимушеній еміграції – без дому, без альтанки 8 на 3, без 90 кущів петуній, які мали розквітнути тієї весни…

Чотири стіни – не для працьовитих рук

У квартирі працьовитим Петренкам жилося непросто. Після простору власного подвір’я, теплиць, поля — чотири стіни здавалися кліткою. Вони просто не вміли жити без діла.

Згодом Галина Михайлівна пішла до молодіжного центру — плести маскувальні сітки для військових. Далі почала допомагати невістці Еллі – керівниці ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” – пакувати гуманітарну допомогу для земляків. Коробки, списки, сортування… Вона вкладала туди не просто речі – частинку турботи про рідну Херсонщину.

А потім завзяте подружжя “облюбувало” прибудинкову територію ОСББ. Микола Степанович підрізав дерева й кущі, приводив до ладу занедбані куточки. Галина Михайлівна впорядковувала клумби й почала садити квіти. Земля знову слухалася її рук.

Доля подарувала їй ще одну зустріч – із сусідами-лікарями. Ті запропонували невтомній переселенці дачну ділянку в селі під Вінницею. Сказали:

“Садіть тут що хочете!”.

І вона садить. Квіти, картоплю, овочі. Забезпечує родину всім необхідним – як у ті далекі роки, коли починали з нуля. А ночами вишиває неймовірні картини. Одну з них подарувала старшій онуці на весілля – як благословення, вишите любов’ю.

Микола Степанович тим часом захопився краєзнавством і мистецтвознавством. Збирає архіви, світлини, документи, що пережили війну.

“Це не просто портфоліо. Це історія нашого села”, – каже він.

Після звільнення Станіслава у 2023 році Петренки поїхали додому разом із сином. Під час окупації в їхній хаті жили кадирівці. Що там коїлося – годі й описувати. За допомогою воїнів ЗСУ подружжя вигребло, вичистило, вимило кожен куток. Та невдовзі дім не встояв перед ворожими обстрілами.

Дах згорів. Вікон і дверей немає. Стіни пробиті дронами…

“Ми вже не можемо відбудувати нашу хату, але можемо зберегти себе, сім’ю і нашу історію”, – тихо каже Галина Михайлівна.

Нещодавно вони вперше за довгий час “побачили світ” – їздили до старшого сина Ігоря в Польщу, подорожували Німеччиною. Але, як зізнається жінка, немає нічого ріднішого за Херсонщину, за їхній Станіслав.

“Я закриваю очі – і ходжу своїм подвір’ям… – тихо каже жінка і підсумовує: – Мої сини – це два крила нашої любові. Ми пронесли її крізь турботи й бережемо досі.”

55 років, а вогонь не згас!

30 жовтня 2025 року любові Миколи й Галини Петренків виповнилося 55 років. Діамантове весілля. Вогнище їхньої родини не згасло — воно гріє дітей і онуків.

“Ми тримаємося одне за одного. Хоч здоров’я вже не те, але хочемо бути корисними”, – каже Микола Степанович.

“Не повернути молодість, не повернути того, що прожиток за ці 55 років. Тепер у нас за плечима немає нічого матеріального: війною все знищено, зруйновано, розграбовано.  Але у нас є найбільша цінність – це життя, життя разом! А це – щастя!  – доповнює чоловіка Галина Михайлівна і щиро запитує: От і де тут слова про кохання, які ви хотіли почути?”

“Тут усе — про кохання”, – чесно відповідаю я.

Про життя. Про працю. Про творчість. Про відповідальність.

Про глибоке, непорушне почуття, яке витримало все.

Ірина Квітка