Дрон, вогонь і відсутність допомоги: щоденник виживання в прифронтовій Білозерці

Я живу в “червоній зоні”. Я тут, де порятунок не приходить у вигляді автівок з мигалками. Він приходить у вигляді людей, які самі стають цими машинами. Часто – чужих людей, які стали дуже-дуже близькими у війну.

Декілька днів тому це була інша “тиша” у відповідь на благання про порятунок. Не вогонь, як сьогодні, а постріл. Прилетіло різко і, як завжди, неочікувано. Двоє поранених. У телефоні фраза:

“Ти вмієш турнікет накладати – їдь!”

А далі години минали у спробах додзвонитися, бо звʼязок – фуфло! І довга, липка пауза, в якій немає ні швидкої, ні поліції, ні відчуття, що хтось зараз візьме відповідальність…

Люди тоді збирали допомогу так, ніби збирали світ із уламків. Хтось притискав телефон до вуха, ловлячи гудки, які не ставали відповіддю. Ну немає тут звʼязку, хоть трісни! Єдиний номер куди зʼєднувало – 112. Але дані які вони збирали здавалося не скінчаться і кожна хвилина – на вагу золота, коли кінцівки майже немає.

Хтось уже діяв руками – накладав турнікет ( у сумочці поряд з косметичкою вже мабуть всі мають цей девайс). Хтось роздавав ролі: дзвони ти, шукай авто, тримай, не відпускай, не панікуй, хоча паніка стояла поруч, як третій поранений…

Ні хрена ми ніколи не готові навіть до того, що вже проживали не раз… І щоразу на адреналіні робиш те, що треба!

А сьогодні була інша стихія. Не постріл, а грьобаний дрон, що впав вибухом. І будинок, який ніби чекав саме цього моменту, щоб спалахнути.

Вогонь піднявся миттєво! Без попередження. Наче рішення, яке вже було давно прийняте кимось. А вітер не просто роздмухував полум’я, а він робив його більшим, жадібнішим, вищим за дах, вищим за уявлення про контроль.

І знову – відсутність всього. Немає пожежних. Немає приїзду як події. Є тільки люди, які приходять першими і залишаються єдиними, хто намагається приборкати стихію.

Люди підходили і стояли навколо вогню так, ніби стояли навколо розкритої рани великого будинку. Розуміли головне: цей вогонь не про цей дім, який вже не врятувати. Це історія про сусідні будинки, які туляться впритул… Про те, що має вижити все навколо.

Тому допомога стала розрахунком ризиків і рухів: куди направити тоненький струмінь води, розміром з мій мізинець і де поставити людей, як відтягнути небезпеку, як не дати полум’ю перескочити далі, як утримати межу, яку ніхто офіційно не малював.

І знову кожен мав свою роль… Хтось бігав між подвір’ями, хтось шукав воду, якої завжди замало, хтось кричав у телефони, що не ловлять голоси. Хтось просто стояв поруч із іншими. І знаєте, присутність тут працює як чарівна пігулка від самотності! Безпорадність не так бере за шию, коли ти не сам…

Трохи описала два різних дні. Дві різні сцени. Дві різні стихії. Але одна і та сама тиша за ними. Тиша, в якій не приїжджає порятунок. І тому порятунок – це ми один для одного!

…І десь між пострілом і вогнем стає очевидним: тут виживання – це не окрема дія. Це постійна організація хаосу, який не припиняється…

Бережіть себе і тих, хто поряд!

Прийму в дар вогнегасники. Бо один, як мертвому примочка…

P. S: Всі рятувальні служби – ціль для ворога. Тому, ті хто тут залишився має усвідомлювати, що вся відповідальність за наслідки – у власних руках!