До Таврійського повертається молодь

У період окупації правобережної Херсонщини село Таврійське, яке входить до складу Білозерської територіальної громади, опинилося на лінії фронту. Завдяки героїчному супротиву українських військових ворог не зміг захопити цей населений пункт. Ціна свободи мешканців Таврійського – понівечені людські долі та розтрощені оселі.
Про важкі часи активних бойових дій, непоправні втрати серед мирного населення, руйнацію житлового фонду та довгоочікуване повернення додому розповіла місцева мешканка Ольга Хмілевська.

«Військові просили нас рятувати свої життя»
До війни у Таврійському проживало близько півтисячі осіб. Переважна більшість людей мала скромні статки та займалася сільським господарством. Кошти діставалися селянам завдяки важкій фізичній праці. На власні сили завжди розраховувала і родина Хмілевських.
Ольга з чоловіком виховували двох чудових діток, тримали велике господарство та будували плани на майбутнє. Хто б міг подумати, що одного зимового дня все це перекреслить телефонний дзвінок старшого сина, який повідомить про початок війни.

«Того ранку я традиційно порала вранці худобу. Почувши від сина: «Мам, почалася війна», просто не могла в це повірити. А потім були вибухи в стороні Чорнобаївки та дзвінки від знайомих про ворожу техніку в Херсоні. Саме тоді стало ясно: відбувається щось страшне», – згадує Ольга.

Справжнє пекло у Таврійському почалося 12 березня. В цей день село вперше потрапило під ворожий артобстріл. Одна людина дістала поранення. Проте з середини березня життя місцевих мешканців стало просто нестерпним. Російські військові почали атакувати населений пункт щодня.

«Українські військові постійно попереджали нас про небезпеку, просили виїжджати у більш безпечні місця і рятувати свої сім’ї, адже оселю можна відбудувати, згодом є шанс завести нове господарство, а життя – одне. Проте наші люди тоді не поспішали покидати хати та господарство, сподівалися, що все це ненадовго», – говорить Ольга Хмілевська.

З кожним днем активних бойових дій надії селян на швидке закінчення війни танули як сніг на сонці. Поступово нерви у людей почали здавати, психіка вже не витримувала ворожих атак, розпачу сусідів, які втратили житло, новин про травмування та загибель односельців.

20 березня після чергового ворожого обстрілу у сусідньому селі Нова Зоря загинуло двоє рідних братів. 16-річний Олександр та 25-річний Владислав ремонтували дах батьківської хати, пошкоджений напередодні під час обстрілу. Російські військові вбили братів та важко поранили чоловіка їхньої старшої сестри, який допомагав лагодити покрівлю. Життя останнього медикам вдалося врятувати.
Ще одна трагедія сталася у Таврійському наприкінці березня. Місцевий мешканець ремонтував на своєму подвір’ї генератор і не встиг сховатися, коли почався черговий обстріл. Отримані травми виявилися несумісними з життям.
23 березня Хмілевські вивезли до сусіднього Миколаєва дітей, а через місяць виїхали й самі.

Важке рішення

«Це було дуже важке рішення, але ми з чоловіком розуміли, що можемо залишити своїх дітей сиротами. 23 квітня о пів на другу дня разом із двома сусідськими родинами ми сіли у свої машини і поїхали в напрямку Прибузького. Перед цим нам довелося випустити у поле усе своє господарство», – бідкається Ольга.

Господарство Хмілевських на той час складалося із 8 корів, 23 свиней, десятків курей та качок, і це не лише доросле поголів’я, а й молодняк. Взагалі до війни у Таврійському люди утримували близько 150 корів, ще майже 100 корів налічувало стадо у Новій Зорі. Всіх цих тварин господарі вимушені були просто розпустити…
В одну мить родина Хмілевських позбулася майже всього – можливості жити у власній затишній оселі та стабільного заробітку, для якого докладали стільки фізичних зусиль. Щоправда у дорозі на Миколаївщину Хмілевські про це не думали, адже виїжджати довелося по розмитій дощем польовій дорозі під рясними обстрілами окупантів.

«З 17 по 20 квітня у селі було справжнє пекло – росіяни намагалися прорвати оборону наших військових. Коли ми вже збиралися виїжджати з дому, почався черговий обстріл. Думала бігти до підвалу, але чоловік сказав швидко сідати в автівку. Усю дорогу, ми чули звуки вибухів. Російські військові у Правдиному запускали дрони і чітко спрямовували вогонь на ціль. Цією ціллю могли стати і ми, але, на щастя, Бог відвів» – згадує жінка.

«Світлі» надії в «темні» часи
На кінець квітня з Таврійського і Нової Зорі виїхали майже всі мешканці. До визволення правобережної Херсонщини, в період активних бойових дій у громаді, в Таврійському залишалося троє жителів – подружня пара та 76-річний дідусь. «Останнім героям» доводилося жити без світла, води та газу, під постійними ворожими обстрілами…
У листопаді, після звільнення Правдинського старостату до Таврійського і Нової Зорі почали повертатися люди. Сьогодні тут живе близько сорока родин, зокрема, молоді сім’ї з дітками. Пані Ольга з чоловіком також приїхали додому.
За дев’ять місяців протистояння російські війська зруйнували у селі майже всю інфраструктуру. Тут не вціліло жодного будинку, а деякі оселі взагалі не підлягають ремонту. Крім того, у багатьох хатах побували мародери.

«Мало того, що будинок був понівечений внаслідок ворожих обстрілів, з нього ще й винесли усю побутову техніку. У чоловіка з гаража поцупили увесь електроінструмент, бензокоси, бензопили, генератор. Дякувати Богу, що хоч корми залишилися, тож будемо знову заводити господарство», – говорить Ольга.

Сьогодні мешканці Таврійського живуть без електроенергії, централізованого водо- та газопостачання. Зробити запас води вдається завдяки генераторам, які надали волонтери. Крім того благодійники привезли людям буржуйки, паливні брикети, покривала, постійно доставляють продукти харчування. Волонтери з Івано-Франківська накривають дахи брезентом, щоб захистити будівлі від подальшої руйнації. Все це дає людям надію на успішне подолання труднощів. Місцеві мешканці з нетерпінням чекають на відновлення електропостачання. Ремонтні бригади Херсонобленерго сьогодні працюють над цим.

Недарма українців називають незламним народом. Навіть у такі важкі часи ми не втрачаємо віри у краще та готові боротися за свою землю до останнього. Перемога обов’язково буде за нами!