«Дім там, де я» — психологиня Інна Корміленко про тугу за рідною оселею

Дім для українців – це одне з найважливіших понять у житті. Проте зараз мільйони наших громадян через російські обстріли та окупацію були змушені покинути свої домівки та перебувати у стані невизначеності щодо повернення додому.

Своїми думками та спогадами стосовно рідної оселі поділилась психологиня ГО “Білозерський центр регіонального розвитку” Інна Корміленко.

Бабуся психологині ставилась до дому як до людини та вірила в існування у магічних істот, які його охороняють – домового та колодязного.

«Її хатка була старенька, але дуже доглянута. Вона навесні знаходилася в оточенні квітучих вишень та дзижчанні бджілок. Вона сниться мені постійно. Бабуся пережила багато чого. І хата була для неї всім. Це як прихисток для втомленої душі. Надійність і стабільність», – поділилась Інна Корміленко.

Пані Інна поставила собі питання: чому завжди хочеться повернутись до рідного дому, особливо якщо це є неможливим, і як цю проблему розв’язати майбутнім поколінням.

«А скільки років треба, щоб діти мали змогу повноцінно тут жити, ходити в сучасні школи та садочки? Щоб не боялися побігти в бузкові зарослі або по кручах нюхати дикі тюльпани? Скільки років ще ми будемо прислухатися до звуків за вікном?» – запитує психологиня.

Свекруха пані Інни теж мала страх втратити дім. Своїм житлом вона займалась самостійно – і побудувала хату, і сама у ній усе лагодила.

«Кожен її дотик робив будинок ідеальним всередині. Білосніжні ріднесенькі рівнесенькі стіни, великі вікна і пахне свіжістю теплої фарби з батарей та вапном. Бо ремонти робила вже пізньої осені. Коли врожаї були зібрані та робота на подвірʼї призупинялася».

«Де я – там і дім», вважає психологиня. На її думку, для всіх українців дім є безпечним місцем, тому завжди хочеться «носити його з собою».

«Дівчатка шлють мені фото вазонів з квітками пеларгонії на ґанку, серед чудернацьких кактусів і лимонів за тисячі кілометрів за морями… Такі «калачики», як вдома були… Вони шукають скатертини, як вдома. Або дістають свічку із валізи, яка стояла в спальні вдома, і ставлять в холодній орендованій квартирі зі словами: де я – там і дім! Вони ліплять всю ніч шпалери, як вдома, щоб відчути хоч трохи стабільності», – каже Інна Корміленко.

Проте така схожість не завжди допомагає. Одна з її знайомих розповіла, що заздрить своїй подрузі, яка вирішила будувати своє життя у новому місті, оскільки сама не може так зробити.

«Це дуже сильне рішення. І я знаю, що вона права. Але серце моє рветься на частини, коли я думаю, що не повернуся додому ще кілька років. Бо варто ж думати про дітей. А там їм немає життя, яке б я хотіла дати своїй дитині. Тому так і живу, втративши відчуття дому. Це відчуття руйнівне…» – передає психологиня слова жінки.

Зараз українців розкидало по всьому світу. Деякі вже «прикопали вирване коріння» на новому місці або збираються це зробити, однак багато хто продовжує сумувати за домом і не бажає жити на чужині.

«Дім – це те, на що можна спертися. Де можна сховатися від усього світу. Дім – це продовження людини, її особистості. Це відображення її внутрішнього світу. Це місце сили. «Дім там, де я», – повторюю я мантру. А чи я є, без дому?» – запитує пані Інна.