Дім, що став порятунком: історія багатодітної родини з Білозерки, яка знайшла прихисток на Буковині

Новина про новий дім для великої родини Юрія та Ольги Драбовських із Білозерки — батьків дитячого будинку сімейного типу — швидко розлетілася соціальними мережами. Тепер сім’я мешкає на Чернівеччині — у просторому будинку на 11 кімнат, який держава придбала для них у травні 2025.
Усміхнені дитячі обличчя на фото підкорюють з першого погляду. Але за кожною усмішкою — довгий шлях крізь війну і важка боротьба за майбутнє.

Разом велика родина пережила окупацію, евакуацію, переїзди з міста до міста, життя за кордоном. Зрештою Драбовські із дітьми зупинились на Чернівеччині. Однак їхні серця досі залишається в Білозерці, у пораненому війною домі, куди так мріють повернутися.
Журналістам «Білозерка.Інфо» вдалося поспілкуватися з батьками дитячого будинку сімейного типу Юрієм та Ольгою Драбовськими.
З тієї відвертої розмови вийшла ціла історія переїзду, сили й безмежної любові, яка тримає вкупі навіть тоді, коли змінюється все навколо.

Життя до війни: великий будинок і мрія дарувати любов

Ще у 2009 році подружжя Драбовських вирішило стати прийомними батьками для дітей, які залишилися без піклування. У Ольги та Юрія — троє власних дітей. Старші — донька Діана та син Артем, учасник АТО, давно проживають за кордоном, а молодший Андрій (12 років) разом із ними та прийомними дітьми.

«Як ми починали? — з посмішкою на обличчі згадує Юрій Валентинович. — Ми жили в Білозерці у просторому будинку на 250 квадратних метрів, який в свій час придбали і добудували другий поверх. Я працював спочатку в Херсонському річковому порті, згодом — у водоканалі, а моя дружина Оля мала своє унікальне заняття — вишивала золотом мітри для священників, була знаною майстринею.
Наші діти виросли, роз’їхалися, і ми відчули у собі сили прийняти дитину з неблагополучної сім’ї, батьків якої позбавили прав. Думали, візьмемо одне дитятко, виростимо, допоможемо в житті… Але через два роки у нас було вже 7 прийомних дітей. Так, у 2012 році й з’явився наш дитячий будинок сімейного типу».

Діти росли, займались танцями, здобували нагороди на обласних конкурсах. Подружжя тримало велике господарство: дві корови, теличку, тр бичка, курей, город. Життя текло спокійно, у праці та зі звичною турботою про дітей. Все йшло своєю чергою, допоки не почалась велика війна.

Окупація і виїзд

Родина Драбовських жила в окупації 48 днів. Вони ховали дітей, боялися появи орків на своїй вулиці, а коли священник московського патріархату почав збирати в Білозерці дітей й нібито вивозити на відпочинок до Криму, родина вирішила виїжджати негайно.
Роздали худобу, зачинили просторий дім і подалися у невідомість.
21 лютого 2022 року — за день до повномасштабного вторгнення! — вони купили автомобіль Renault Duster. Тож втиснули в машину шістьох дітей — стільки на той момент проживало в родині, – і вирушили в подорож через 11 блокпостів, придбавши сигарети і горілку, якими доводилось «відкуплятися» від п’яних російських військових. Їхали через заміновані поля, діти боялися виходити в туалет навіть на коротких зупинках…

«Тоді ми не думали, куди саме поїдемо. У нас була одна ціль — дістатися до наших!» — згадує Юрій.

Мандри і сум за домом

Невдовзі родина опинилася в Кропивницькому — там їх прийняла церква християн-євангелістів. Згодом, уже з оформленими документами переселенців, вони доїхали до Тернополя, де знову знайшли прихисток у вірян. Потім був Львів, де в однокімнатній квартирі мешкала мама Ольги. Велика родина не вмістилася у тісному помешканні, тож оселилися на території Львівської школи №60. Там Драбовських огорнули теплом, підтримкою і людяністю.

У Львові родина звернулася до місцевої влади в пошуках житла. Але на той час кількість переселенців була дуже велика — і домівки для такої численної сім’ї не знайшлося. Нарешті, волонтери допомогли їм евакуюватися до Польщі — у місто Шамоцин біля Познані.
У Польщі Драбовських поселили в окремому будинку на території дитячого притулку, адже такого поняття, як «будинок сімейного типу», там немає. Усього в цьому будинку мешкали чотири великі українські родини. Поляки пропонували Драбовським залишитися: хотіли передати їм дім, оформити всі документи й навіть запропонували взяти на виховання польських дітей.
Але родина понад усе мріяла повернутися додому — в Україну.

«Ми щодня вірили, що ось ще трішки — і все це лихо закінчиться. Постійно тримали зв’язок із соціальною службою Херсонського району. І дізнавалися про трагедії діток, у яких війна забрала батьків…», — згадує Ольга.

Повернення в Україну й нові вихованці

Після року і семи місяців проживання у Польщі сім’я Драбовських повернулася в Україну. Вони оселилися на Чернівеччині, у селі Панка, й одразу зголосилися прийняти ще трьох дітей. У соціальній службі Херсонського району добре знали: цій родині можна довірити долю дітей, які пережили найстрашніше — втрату рідних.

Так у сім’ї з’явилася Христинка — нині дівчинці 2,5 рочки, а до родини вона потрапила у віці 9 місяців, після перебування в лікарні в Миколаєві. Її мама — важкохвора. Вона не відмовляється від дитини, але наразі не може її виховувати.
А ще — Олена (14 років) і Славік (10 років) — рідні брат і сестра, сироти з Високопілля. Їхні батьки загинули під час спроби виїхати з окупованої території. Батька, який вивозив дітей, окупанти жорстоко вбили, згодом трагічно загинула й мама…
Також у родині зараз живуть: Аліна (10 років), 11-річний Кирило, 15-річний Максим, а також Микита (18 років) із Генічеська, який з грудня 2023 року став частиною цієї великої родини. Хлопець самостійно вийшов з окупації — тікав від співмешканця матері, який над ним знущався, і сам добрався до українських військових.
У родині залишаються і Ваня з Льошею — хлопці з інвалідністю, яких Драбовські виростили змалку. Їм уже по 26 років, але вони досі живуть у сім’ї, бо є її невід’ємною частиною.
За весь час існування дитячого будинку сімейного типу через родину Драбовських пройшла вже 21 дитина.

«Це вже четверта ротація, — жартує Ольга і додає. — До війни до нас потрапляли діти з неблагополучних родин, батьків яких позбавили прав. А тепер — усе інакше. Діти стають сиротами через війну. Як от Оленка і Славік, у яких були чудові тато й мама…»

Новий дім у Вашківцях

У селі Панка родина прожила майже два роки. Усе було добре, однак будинок, який їм надали, був затісним для великої сім’ї. Тож Драбовські звернулися по субвенцію — і держава погодилася допомогти. Пошуки нового помешкання були тривалими й непростими. У 2024 році, за підтримки обласних адміністрацій Херсонщини та Чернівеччини, фахівців соціальних служб, будинок для них знайшли й майже купили. Але росіяни зламали реєстр нерухомості — і оформити угоду тоді не вдалося.
Лише у травні 2025 року мрія стала реальністю: родині Драбовських придбали новий дім у місті Вашківці — площею 400 квадратних метрів, із 11 кімнатами. Житло — державне, на балансі, але офіційно передане для проживання цієї родини.

Фонд Олени Зеленської передав сушарку та три велосипеди. Місцева влада допомогла з меблями, матрацами. Соціальні служби постійно на зв’язку. Родина відчуває підтримку — і щиро вдячна всім, хто долучився.
Діти, які дуже важко переносили часті переїзди, нарешті розслабилися і відтанули серцями. Хлопці захопилися футболом, їздять із Юрієм на велосипедах до річки ловити рибу. Аліна займається танцями і вже здобула перемогу в районному конкурсі. Старша Олена, яка досі оговтується від втрати батьків, вчиться куховарити у мами Ольги — це її спосіб заспокоїтись і долучитися до життя родини.

Але серце — вдома

А їхній будинок у Білозерці — понівечений. 13 червня 2025 року поряд із ним влучив дрон. Зруйновано майже все: теплиці, господарські споруди, двір. Та навіть попри це — думки знову і знову повертаються туди.

«Ми дуже любимо Чернівеччину. Тут добре все: природа — неймовірна, люди — світлі, доброзичливі. Але розумієте… наші корені — в Білозерці. Коли були в Польщі, ми просто хотіли повернутися в Україну. А тепер мріємо повернутися саме додому, в Білозерку», — відверто говорить Юрій.

Нині родина Драбовських бере нових дітей з Херсонщини. Вони добре розуміють біль тих, хто втратив рідних, хто виріс під звуками обстрілів — бо самі це пережили. І хоч вони тимчасово далеко від рідного дому, але їхнє серце — там, де почалася історія любові, сили й великої родини.

Мрії, плани і сила любові

У родини — нові плани: взяти під опіку ще двох дівчаток, які пережили насильство й важкі психологічні травми під час війни. Документи вже готуються, і є надія, що у вересні діти зможуть приєднатися до великої сім’ї Драбовських.
Оповиті теплом і любов’ю, діти зростають, навчаються — і, як зізнаються Ольга та Юрій, водночас навчають і їх самих.

«Вони вчать нас бути справжніми. Шукати до кожного підхід, бачити їхні таланти й інтереси. І хоча мені вже 59, а Ользі трохи менше — ми не відчуваємо свого віку. Ми для них повинні залишатися здоровими, впевненими в собі, енергійними. І ми стараємося бути не лише батьками, а й партнерами. Обговорюємо всі переїзди та важливі зміни в житті тільки разом», — розповідає Юрій Валентинович.

«Чи не буває страшно? — запитуємо.

«На початку — було… Але коли взяли п’яту дитину, хвилювання зникли. Тоді зрозуміла — ми впораємось. Я навчилася готувати на велику родину. У Польщі одного разу зварила 50-літрову каструлю борщу — пригостили мешканців притулку й навіть запросили поляків. Вони були у захваті!» — з усмішкою згадує Ольга Миколаївна.

А Юрій Валентинович додає:

«Я вам скажу так — ми звичайна багатодітна родина. Для нас усі діти — рідні. Ми не ділимо їх на своїх і прийомних. Любимо всіх однаково, як уміємо. І в цьому немає жодного подвигу. Ми просто вдячні: нашим захисникам, усім, хто нас підтримує, — що маємо змогу так жити».

І в цих простих словах — велика правда. Вони нагадують, що дім — це не просто дах над головою. Це місце, де всі — рідні. Де панує любов, яка навіть у найтемніші часи дарує надію. Любов, що звучить у дитячому сміху. Любов, яка — всупереч війні — продовжує жити у великому серці родини Драбовських.

Ірина Квітка