Дім Надії: історія багатодітної мами з Чорнобаївки

Серця українських матерів сьогодні б’ються з особливою тривогою.

Війна зруйнувала звичне життя, додала страху в щоденність, змусила багатьох жінок жити на відстані від своїх дітей або в постійній невідомості за них.

Хтось тремтить в очікуванні дзвінка від сина з фронту. Хтось долає тисячі кілометрів через кордони, щоб урятувати дітей від війни. А для когось материнство сьогодні — це щоденна боротьба вдома, під сиренами й вибухами, де найважливіше й найважче водночас — щоб дитина засинала з відчуттям: мама поруч, і світ, попри все, тримається.

У таких умовах багатодітні родини опиняються на межі між звичайним життям і бентежним виживанням. Але саме в щоденних клопотах, тривогах і маленьких радощах народжуються історії, які неможливо вигадати.

У День матері ми розповідаємо про Надію Шкроб — маму чотирьох дітей із Чорнобаївки. Про багатодітну родину, яка разом пережила окупацію і залишилася в рідному, зраненому війною селі Херсонщини. Про дім, в якому попри війну звучить сміх і живе надія.

«Насправді щастя — це коли всі живі й разом»

— А знаєте, я завжди хотіла багато діток. Хоча й не думала, що їх буде четверо, — усміхається Надія.

Та за цією усмішкою — історія, у якій є все: і гірке, і кумедне… І справжнє щастя, яке ця тендітна жінка змогла зберегти навіть тоді, коли ворог стояв під порогом її дому.

У Наді четверо дітей.

Старший, 19-річний Володимир, навчається у Васильківському національному авіаційному університеті на авіамеханіка. 17-річний Данил здобуває фах інженера-електрика у Херсонському державному університеті. Галина і Василинка — школярки Чорнобаївського ліцею.

— За Василинкою у мене була двійня. Дівчатка народилися семимісячними. Василина вижила, а Варвара — ні…

Сама Василина теж народилася дуже слабкою. Місяць лежала в реанімації — легені в дитини не відкривалися. Лікарка-пульмонолог із Херсона буквально витягла її. Один кілограм шістсот грамів крихітного щастя…

Про це Надія говорить тихо. Як про перенесений біль, що залишає шрами на серці.

З другим чоловіком Вадимом Надя познайомилася 11 років тому, коли у неї вже було четверо дітей. Найстаршому тоді було лише 9 років, а найменшій донечці — не було і двох…

— Нас познайомила подруга. Спочатку спілкувалися телефоном, а потім зустрілися… і все склалося. Напевно, це кохання. І те, що Вадим прийняв мене з чотирма дітьми… так може вчинити лише справжній чоловік. А може, просто він один такий на мільйон?! — щиро каже Надія.

До війни вони мріяли про свій будинок. Довго жили у двокімнатній квартирі разом із батьком — у тісноті, але дружно. Будинок купили за рік до великої війни. Почали ремонти, збирали гроші на дах і котел, бо в оселі було лише пічне опалення.

Та не склалося. Війна, як каже багатодітна мама, «звільнила їх від усіх планів».

Втім — не від мрій і не від родинного тепла, яке і сьогодні зігріває цей дім.

А Надія тепер легко зізнається: під час війни до неї прийшло тихе переосмислення цінностей.

— Раніше мені хотілося ремонтів, гарного одягу, якихось покупок… А тепер розумію: усе це може зникнути в один момент. Насправді щастя — це коли всі живі й разом. Коли можеш обійняти рідних, — каже жінка.

Разом із родиною живе й 70-річний батько Надії — Олексій. А чоловік Вадим, попри інвалідність, працює на будівництві й робить усе, аби родина трималася.

Реалії окупації  – «життя у тюрмі»

Про 24 лютого 2022 року Надія пам’ятає все до дрібниць. Як відказала знайомій, яка зателефонувала й повідомила про початок вторгнення: «Не жартуй». Як почалися вибухи в Херсоні, а згодом — в Чорнобаївці… Як вже за кілька днів її мирне село жило в іншій реальності.

Навколо почалися обстріли. У Чорнобаївку зайшли російські окупанти.

Надія каже: вижити в окупації допомогло те, чого навчила її мама Поліна.

— У нас велика сім’я, тож мама завжди казала: доню, потрібно мати про запас. І це нас дуже виручило.

Вона пам’ятає, як люди масово виїжджали із села. Але Надія залишилася — через батька і своїх підопічних.

Окрема важлива частина її життя — робота. Надія працює соціальною працівницею.

— Буває, і в суботу працюю, і в неділю. Одна бабуся зараз лежача, треба постійно навідуватися. Але я не жаліюся. Звикла розраховувати на себе й на своїх рідних. Як би важко не було — треба йти вперед, – упевнено говорить жінка.

Навіть під час окупації вона не залишила роботу — щодня ходила до підопічних, допомагала літнім людям, які залишилися без грошей, пенсій і можливості купити хліб.

— Спочатку ще можна було щось отримати, а потім дороги перекрили, банкомати розграбували. У бабусь не було навіть грошей на хліб. Купувала за свої й несла. А як по-іншому?

Реалії окупації Надія згадує як «життя у тюрмі».

— Щоденне завдання із зірочкою: вистояти черги в магазині за елементарними продуктами, відвідати стареньких — і швидше додому. Після обіду на вулицю вже не виходили. П’яні росіяни з автоматами грабували магазини й ганяли вулицями на військовій техніці.

Чоловік супроводжував її до підопічних, бо боявся відпускати саму. Разом вони допомагали людям, ділилися з односельцями тим, що мали, підгодовували покинутих собак.

І допомагали ЗСУ — попри смертельну небезпеку.

Якось до їхнього подвір’я прийшла росгвардія. Тоді сусід загинув через влучання касетною ракетою — окупанти запускали їх по Чорнобаївці, але намагалися видати це за провокацію ЗСУ.

— Вадим їм каже: «Ви мене хоч ріжте вздовж і впоперек — я не повірю, що це ЗСУ». А тоді ще й додав: «Готуйтеся — скоро наші прийдуть», – розповідає Надія про небезпечну розмову свого чоловіка з окупантами.

І одразу згадує ще один випадок — уже майже кумедний, але теж дуже небезпечний.

— Їду якось велосипедом, а назустріч «освободітєль» — метр п’ятдесят із каcкою, автомат по землі волочиться. Каже: «Ми іщєм тєх, кто магазіни ограбіл». А перед тим їхні ж усе й винесли. Я йому відповідаю: «Так підіть у свою частину та своїх сфотографуйте». Не знаю, як він мене тоді відпустив.

Під час окупації родина трималася разом. Це було їхнє головне правило.

— Казали своїм: все буде добре. Ми ж козацького роду.

Дітей пильнували як могли. Вони навчалися дистанційно. А Надія намагалася зайняти кожного своїми обов’язками. Це правило діє в родині й досі.

Данил слідкував за пічкою. Галина допомагала по господарству. Василина разом із мамою пекла печиво — в окупації смаколиків просто не було де взяти, тож довелося вчитися готувати.

Так і призвичаїлися до домашніх справ.

У дітей відібрали дитинство

Кожна дитина в родині Шкроб — особлива по-своєму.

Старший Володимир — уже зовсім дорослий, цілеспрямований, готується створити власну сім’ю.

Данил — серйозний хлопець «під два метри». Після деокупації у нього почалися епілептичні напади.

— До того такого не було. Лікарі поставили діагноз — ідіопатична епілепсія. Тепер таблетки… Але нічого, все добре, ми тримаємось, — каже Надія.

Галина — непосидюча лідерка. Сьогодні може вишивати, завтра — співати чи грати на гітарі.

— Усі гуртки обійде. Їй треба дати завдання — і вона поведе за собою інших.

А Василинка — дуже творча дитина.

— Ми купили їй мольберт, фарби — тепер постійно малює.

Війна, каже Надія, дуже змінила дітей.

— У них відібрали дитинство, дружбу, звичайне шкільне спілкування. Діти дуже швидко подорослішали. Все чують і все розуміють.

Багатодітній родині й сьогодні непросто у прифронтовій Чорнобаївці.

В окупацію касетним снарядом побило господарство, поруч із домом були потужні удари зі ствольної артилерії. А в грудні 2025 рокуприлетіло в город — вибило двері, дах, вікна. Керівництво громади  та волонтери допомогли родині з будматеріалами й  ремонтами. Прильоти були і в цьому році.

У День матері діти зазвичай дарують мамі Наді листівки, зроблені власноруч.

— Кажуть: «Мамо, ми тебе дуже любимо. А найкращий подарунок — той, що зроблений своїми руками». А я у відповідь жартую: коли були малі, то один обіцяв подарувати автомобіль, другий — пральну машину, — усміхається жінка.

А потім додає вже серйозно:

—  Головне, щоб вони стали хорошими людьми. Кращого не потрібно.

І каже:

—   Наша родина щиро співчуває всім сім’ям, які розділені війною, які втратили рідних і близьких. Ми звертаємося до керівництва країни й просимо захистити Херсон, врятувати людей, які щодня живуть під обстрілами й дронами. Ми розуміємо, що зараз важко всім, але Херсон потерпає особливо. Ми віримо, що все здолаємо і переможемо.

Й в цих простих, щирих словах — про співчуття, людяність і віру — ніби й справді головне, що є в домі Надії. Тепло печі, дитячі голоси і мама, яка щодня робить своє, найважливіше — любить і тримає родину разом.

Ірина Квітка