“Давай присвятимо своє життя сиротам”

0
785

Подружжя Марченків багато років прожили душа в душу, але, на жаль, не мали власних діток. Майже після 20 років надій на диво, пара замислилася про усиновлення. Цього дуже хотів Сергій Васильович. Але дружина вагалася. “Чоловік сказав мені: ти сильна, у тебе усе вийде. Скільки років ми жили тільки для себе, у нас є матеріальний достаток. Давай тепер присвятимо себе сиротам”, – згадує той період пані Таїсія.

Через деякий час родина знайшла “свого” першого сина на ім’я Андрійко, якому на той час було 2,5 рочки. Проте щастя майбутнього батьківства затьмарила звістка про важку недугу жінки. “Думала, що помру, лікарі давали мені чотири місяці життя. Але зрозумівши, що маю величезну підтримку з боку чоловіка, вирішила, що нам треба брати дитину. Навіть якщо мене не буде, чоловік залишиться не один і виховає сина”, – згадує жінка.

Подружжя взяло під опіку Андрійка, а згодом у родині сталося диво. Через кілька місяців після появи у сім’ї дитини Таїсія здала аналізи. Яким же було здивування жінки, коли вона дізналася, що хвороба відступила! Андрійко приніс Марченкам справжнє родинне щастя. А коли хлопчик пішов до школи, батьки замислилися про розширення сімейства, адже син дуже хотів мати братика або сестричку. Проте, коли батьки наважилися на цей крок, доля знову підготувала їм нові випробування.

Марченки хотіли взяти у родину дітей з родини Маломанів, яких вже готували на всиновлення за кордон. “Поки тягнулася ця справа, пройшло більше двох років. За цей час ми захотіли взяти до себе ще двох братів з родини Портнових. І тут неймовірне співпадіння – за один тиждень у нас з’явилися і ці дітки, і братик з сестричкою Маломани”, – згадує пані Таїсія.

“Ми будемо хорошими”

Але п’ятеро прийомних дітей для родини виявилося не межею. Через деякий час у Марченків “випадково” з’явилося ще троє малюків. Хоча насправді нічого випадкового в житті не буває… “Служба у справах дітей запропонувала нам тимчасово, на місяць взяти дітей, бо їхня мати дуже пила і їх вилучали з родини. У старшої дівчинки якраз був день народження, 7 січня, ми поїхали, купили торт, стали святкувати”, – ділиться спогадами жінка.

“Новенькі” відчули родинне тепло, затишок, увагу до себе. Тому, коли їх хотіли відправити до інтернату, вони плакали й просили їх туди не віддавати. “Діти так благали: “Не віддавайте, ми будемо хороші”, – згадує Таїсія про той хвилюючий момент та додає, що вони і так для них були хорошими. Ось так і виник дитячий будинок сімейного типу, а Таїсія та Сергій стали опікунами. Родина отримувала виплати від держави та утримувала велике підсобне господарство – три корови, четверо свиней, інша живність та чималий город. Діти допомагали батькам доглядати за живністю, вирощувати овочі та робити закрутки на зиму. Крім того, сини та доньки тішили подружжя успіхами у навчанні. Ліза потрапила на шкільну дошку пошани, а Давидко став одним із кращих учнів у класі.

Як виживали в окупації

Щасливе розмірене життя затьмарила звістка про війну. “Ми не вірили, що буде довга війна, думали, наші скоро їх відіб’ють, максимум два тижні, і все”, – каже Сергій. А потім почалася евакуація місцевих мешканців. Багато родин із дітьми вирішили виїхати до більш спокійних регіонів України, ризикуючи при цьому життям, адже “зелених коридорів” не було. Марченки на цей крок не наважилися, продовжили працювати у власній господі з вірою у перемогу.

“Що робити? Весна прийшла, березень, треба картоплю саджати. Почали садити, тато на тракторі, діти кидають картоплю в лунки. Приходить сусідка, каже, що ж ви робите, війна! А я їй – хтось же та й буде цю картоплю їсти. Як є прислів’я: “Зібрався вмирати, а пшеницю сій”, – ділиться Таїсія. Перші дні війни запам’яталися родині Марченків на все життя: ворожа авіація в небі, обстріли, перебування у підвалі. Проте, згодом у селі було більш-менш спокійно. А от сусідство з окупантами тримало у постійній напрузі. Батьки фактично не випускали своїх дітей на вулицю, побоювалися за їхнє життя.

Під час однієї з перевірок російські військові зайшли до будинку Марченків. Сергій і Таїсія дуже переживали за дітей, оскільки вони мали різні прізвища… Але російські військові запитали лише, чи є зброя. Звісно в родини її не було. Після цього непрохані гості на деякий час залишили федорівчан у спокої.

Разом із окупацією до Федорівки прийшли побутові негаразди. Іноді навіть неможливо було купити хліба. “Ми самі випікали хліб. Адже перед війною було тривожно, тож запаслися консервами, борошном, паштетами. Потім ще допомагали багатодітним, в кого не було нічого, дідусю немічному”, – згадує багатодітна мама.

З часом ситуація стала ще більш складною. У селі зник інтернет, піймати сигнал та дізнатися про те, що відбувається за межами Федорівки можна було лише в декількох місцях. А ще “розправили плечі” та відчули себе господарями життя місцеві колаборанти…

Важке рішення

Наближалося 1 вересня 2022 року. По селу пішли чутки, що “нова влада” планує відкрити свою школу з російською мовою навчання у Микільському і примушуватимуть усіх батьків віддавати туди дітей. А хто не захоче – відберуть синів і доньок. Депортація неповнолітніх була поширеною практикою на окупованих територіях України. Перед родиною постало питання щодо евакуації з Федорівки. На жаль, обласна служба у справах дітей нічого конкретного з цього приводу не пропонувала.

Після того як знайома сказала родині, що дітей у них точно відберуть, Марченки вирішили виїжджати. “Нам у цьому дуже допоміг колишній сільський голова Борис Михайлович Тімченко. На початку великої війни він відвозив поранених херсонських тероборонівців до Миколаєва, евакуював свою родину. Але сам не їхав з села через хворого батька. Але на той момент вже й Борису треба було виїжджати. Тож ми завантажили у бус та дві машини все, що могли взяти з собою. Це було у серпні. З самого ранку ми вирушили до понтонної переправи біля Антонівського мосту. На російських блокпостах говорили, що їдемо на Крим. А самі – на Василівку”, – згадує Таїсія.

Дорога на волю була пекельною: 26 блокпостів, постійні перевірки документів, обшуки, гнітюча атмосфера… Але згодом Марченки зрозуміли, що їм пощастило, адже в дорозі вони знаходилися лише добу.

Тоді як деяким херсонцям доводилося тижнями діставатися до волі. Швидко потрапити на підконтрольну Україні територію допоміг певний збіг обставин. В той день на Запорізькій АЕС перебувала комісія МАГАТЕ, тому російські військові намагалися не затримувати цивільних у дорозі. Коли Марченки побачили українських захисників, усі розплакалися від щастя. До речі, успішно виїхав і друг родини Борис Тімченко – учитель, колишній Федорівський сільський голова, депутат Дар’ївської сільської ради. Сміливий чоловік одразу пішов воювати, звільняв рідну Федорівку та Херсон. Але, на жаль, загинув 29 грудня у боях під Бахмутом…

Життя після евакуації

Родина Марченків поїхала на Черкащину, у Велику Севастянівку, куди їх запросили знайомі. Старовинне мальовниче село на березі річки Сороки дуже гостинно прийняло велику сім’ю. Родині надали окреме житло, місцеві жителі радо ділилися, хто чим міг. Донька Ліза наразі навчається дистанційно у Херсонському аграрно-економічному університеті, син Давид – у Вінницькому технічному університеті, Костік, Саша, Єгорка і Валерій – ходять до місцевої школи. Син Максим вирішив залишитися у рідному селі, доглядає за обійстям і худобою.

Після звільнення Дар’ївської громади Марченки навідалися додому, звідки привезли до Севастянівки кізочку. Помічниця вже встигла дати потомство, тож тепер у родини завжди є свіженьке молочко. А ще Марченки мають на Черкащині великий город. Що то значить українська кров! На жаль, сьогодні Марченки не можуть повернутися до рідної Федорівки через складну безпекову ситуацію.

Внаслідок підриву Каховської ГЕС частину села затопило. Крім того, населений пункт щільно обстрілюють з лівого берега Дніпра. Довколишні пасовища усі заміновані, тож випасати там худобу смертельно небезпечно. Але Сергій і Таїсія не втратили оптимізму, адже їм є для кого жити.

“Де б ми не були, ми все одно в Україні, це наша рідна земля. Ми не втекли до Росії, ми вдома. На своїй землі ми живемо заради своїх дітей. Український народ найсильніший. Ми обов’язково переможемо у цій війні!” – каже Таїсія Костянтинівна. І додає, що всі діти, опікунами яких вони стали з чоловіком, для них – назавжди. Все, що робить ця чудова сімейна пара, – для своїх синів і доньок, для єдиної родини. Головне, чому Марченки вчать своїх дітей – допомагати одне одному.

P.S. Наразі незламні Сергій і Таїсія подали заяву на всиновлення шістьох дітей, батьки яких захищали Україну та загинули за її незалежність. Тож побажаймо Марченкам успіху у цій благородній справі. Віримо, що у них все вийде!

Олена Бджола

 

Читайте також життєві історії людей нашого краю:

  • Олена Ковбаса з Музиківки приєдналася до місії з порятунку тварин, яку проводить команда БФ “12 вартових” на Херсонщині.
  • Довгожителька Марія Гурська з Інгульця напам’ять декламує вірші Шевченка

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь