Данило Щоголь: «Село – це душа українського народу»

0
277

Українська молодь переживає сьогодні непрості часи, адже її особистісне становлення припало на період війни. Найкращі роки життя затьмарює відчуття тривоги за долю рідної країни. Про те, як долають виклики сьогодення українські студенти, про що мріють та на що сподіваються нашому виданню розповів яскравий представник сучасної активної молоді Данило Щоголь.

Юнак успішно навчається у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка та веде активну громадську діяльність.

Данило, сьогодні ти виконуєш обов’язки Голови студентського парламенту КНУ ім. Тараса Шевченка, займаєшся волонтерською діяльністю та є співзасновником багатьох творчих проектів для молоді. Розкажи про себе трохи детальніше.

– Я родом із села Дар’ївка, що на Херсонщині.  Для мене це найкраще село у світі. У студентському самоврядуванні – з 1-го курсу. До цього навчався в Українській академії лідерства.  Важлива складова мого життя – діяльність у громадській організації «Дар’ївська громада», співзасновником якої я є. Мета створення ГО –  розвиток Дар’ївської громади в різних сферах життя: ми реалізовуємо різного роду проекти, організовуємо тренінги та семінари.

– Де ти знаходився, коли почалось повномасштабне вторгнення?

– В останні місяці мирного життя я періодично їздив на навчання за кордон. Початок війни застав мене у Києві. Взагалі 24 лютого я мав їхати додому, в мене вже навіть були придбані квитки на цей день. Чомусь був переконаний, що мені треба виїжджати до Херсонщини, бо для мене, як і для кожної людини, найбезпечніше місце – це дім. У перший день війни в столиці запровадили комендантську годину, нас нікуди не випускали, тому я змінив квиток на 25 число, і в той же день оголосили, що сполучення з Херсоном припинилося, доїхати було неможливо.

–  Які емоції переживав, дізнавшись, що Херсонщина повністю окупована.

– Мені було страшно. Важко було це зрозуміти, повірити, прийняти, бо я постійно знаходився на зв’язку з рідними,  членами громадської організації. Знаєш, мене наче розривало зсередини, бо сам знаходився в Києві, поряд – Ірпінь, Буча, Гостомель. Всі знають, що там тоді відбувалося. Я прекрасно це чув, бачив, і з дому постійно приходили невтішні новини. Переповнювало відчуття безпорадності, коли ти не розумієш, що далі робити.

– Що тебе найбільше тривожило вдалині від дому, в якому панував ворог?

– Найбільша проблема, з якою я зіткнувся після початку повномасштабного вторгнення – це відчуття самотності. Коли Дар’ївка була під окупацією, я усвідомив, що мені немає куди повернутися. Гуртожиток став моїм домом, у мене не було куди більше поїхати чи переїхати. Ти усвідомлюєш, що тепер можеш розраховувати лише на себе, бо дім знаходиться в окупації.

– Чи перетинається твоя громадська діяльність із допомогою військовим або населеним пунктам, постраждалим від війни?

– Так, звісно. Маю багато особистих зв’язків по волонтерській лінії роботи, тож намагаюся максимально допомогти своїй громаді. Після деокупації  ми організовували декілька гуманітарних місій, знаходили партнерів серед різних міжнародних організацій. Перші місяці вони надавали нашій громаді продукти харчування, питну воду, засоби гігієни. Також була історія, коли ми знайшли медичне обладнання для громади. Взагалі, до всього, що стосується допомоги я намагаюся максимально активно долучатися.

– Яка твоя головна місія на посаді голови студентського парламенту?

– Ти знаєш, коли я вступав до університету, не міг навіть подумати, що простий сільський хлопець може стати головою студентського парламенту. Зараз ми працюємо в різних напрямках, запускаємо безліч різнопланових проєктів. Моя місія полягає в тому, що я маю розвивати молодь, допомагати їй, надихати. Якщо зараз ми не будемо займатися молоддю, то втратимо ціле покоління, яке бачило війну, Covid та, на щастя, не бачило періоду Радянського Союзу і живе в незалежній державі. З цим поколінням треба працювати, для того, щоб через п’ять, десять чи двадцять років вони були в органах місцевого самоврядування, в бізнесі, в медіа, в громадських організаціях. Тому для мене особисте призначення, саме на цій посаді – розвивати студентство і допомагати йому ставати кращим.

Університет – це не лише про академічну освіту. Це про нові контакти і про можливість знаходити себе. Навчання не має обмежуватися лише парами, семінарами, модульними роботами, заліками та іспитами. Ваше університетське життя – це ваш плацдарм, з якого ви стартуєте, і маєте бути підготовленими до того, щоб брати на себе відповідальність  за своє життя і за життя своєї країни.

– Яким ти бачиш майбутнє свого регіону після нашої перемоги?

– В мене є особистий план, якого я притримуюсь, і який в майбутньому хотілося б реалізувати, це – «Село мрії». Я сподіваюся, щоб цей концепт дійсно був впроваджений, бо щиро переконаний, що у Дар’ївки є великий потенціал. Село – це душа українського народу, колиска традицій, теплоти. Хочеться трансформувати стереотип про села, показати, що вони можуть стати інноваційними хабами, як це колись було в Ізраїлі, хочеться чути від людей, що вони хочуть там жити і продовжувати свою справу.

– Які уроки ти виніс для себе під час волонтерської діяльності, які б могли допомогти людям, що хочуть спробувати себе в цьому напрямку?

– Перший урок – погоджуватися і пробувати. Це новий досвід, емоції, знайомства. Завдяки волонтерству, я знайшов дуже багато напрямків, у яких можна розвиватися. Волонтерити – це те, що українці мають робити кожного дня, кожен на своєму рівні і якомога активніше до цього долучатися.

Другий урок – робіть те, що вам подобається. Можливо, це не завжди приємно, але то саме ті речі, від яких ти кайфуєш як людина. Не витрачайте свій життєвий ресурс на те, що вам не подобається.

Третій урок – розвивайтесь. Як би це банально не звучало, але Україні потрібна свідома, освічена молодь, яка має хороший досвід та якісні знання. Волонтерство може це дати.

– Що надихає тебе займатися активною соціальною діяльністю?

– Напевно, це орієнтованість на результат. Мені завжди подобається дивитися та проводити аналогії з тим, як наші проекти, на мою суб’єктивну думку, вплинули на мислення громадськості в Дар’ївці, сформували певну спільноту. От такі довгострокові ідеї та плани мене дуже мотивують. Коли я розумію, що моя робота віддзеркалюється в інших людях, тобто я можу знайти частинку себе, в тих, з ким я працював –  я надихаюсь.

– Опиши Дарївку трьома прикметниками, які зможуть її охарактеризувати.

– Дуже хороше питання, бо я українську мову вивчав чотири роки тому (сміється). Вона своєрідна, затишна та ресурсна. Там дуже багато потенціалу саме емоційного, вона дуже надихає, додає великої наснаги, це як місце сили, розумієш?

– Супер! Поділись своїм найтеплішим спогадом про Дарївку, який би ти хотів пережити ще раз, тільки-но повернешся додому.

– Коли я повернусь додому, я не зможу це повторити, бо це був би один із якихось проєктів, які ми організовували. Скоріше за все – «Ніч на Івана Купала». Це один із найтепліших проєктів, що ми робили. Він був літній, атмосферний, знаєш, такий магічний: ми поєднали різні покоління з різними традиціями. Це було феєрично, я б хотів повторити це ще раз.

– Ти б хотів повернутися жити у Дарївку чи залишишся в Києві, продовжуючи долучатися до місцевого життя дистанційно?

– Суперечливе питання. Насправді, я хотів би жити в Дар’ївці. Я її просто обожнюю. Постійно говорю, що над нею треба класно попрацювати, і це було б прекрасне село, в якому хочеться жити. Поки обставини говорять про те, що найближчий рік-два я буду в Києві: і навчатися, і працювати, і здобувати досвід, для того, щоб потім його імплементувати у своїй громаді.

– Перше, що ти зробиш, коли дізнаєшся, що Україна перемогла?

– В моїй голові дуже багато думок про це, розумієш? В цілому дуже хочу поїхати на море, можливо в Крим, але перш за все – це наші «херсонські моря». Але, то така прагматична ціль, знаєш, просто хочеться відключити телефон, слухати чайок та шум моря (сміється). А ще хочеться сісти і зрозуміти, які ж ми будемо писати гранти на відновлення Дар’ївки та Дар’ївської громади: що ми будемо робити, кого ми будемо залучати і в яких сферах.

–  Дякую, за приємну розмову.  Думаю, що вона надихне нашу молодь на подальшу роботу.

— І тобі дякую. Приємно було поспілкуватися.

Валерія Усатенко

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь