“…Дайте мені пів години – і я навчуся…”

Ця фраза від моєї неймовірної подруги, стала для мене інсайтом! Як точно вона відображає це життя, де я є. Є рішення, які з боку, для інших людей здаються дивними. Може навіть божевільними.

Наприклад, моє рішення жити за п’ятнадцять кілометрів від лінії, за якою щодня живуть ті, хто стріляє по твоєму селу для багатьох – неадекватне…

Ну що ж. Так буває. Кожен має право на своє судження.

Я живу там, де війна вже давно-предавно перестала бути новинами чи і стала частиною звичайного побуту. Посапав – тікай від дрона; збираєш персики – будь готовий до арти і попередньо продумай куди стрибати у схованку; ідеш за хлібом – скануй усі кусти та все що може бути укриттям від дронів…

А щє тут є дуже проста домовленість із реальністю: якщо щось трапиться – розраховуй на себе! І це додатково стискає напруженням!

Бо швидка у випадку поранення чи приступів – не приїджає! Не тому, що не хоче. А тому, що це небезпечно для медиків. Пожежники не їдуть до нас. Не тому, що їм байдуже. А тому, що дорога може бути під обстрілом а вони – під прицілом!

Майстер більше не приїдить полагодити трубу, котел, генератор чи електрику. А тут на місці майстрів із золотими руками стає все менше… А відстань між “треба полагодити” і “хтось приїде” стає дедалі більшою. Фактично це вже не відстань, а прірва.

І тоді ти залишаєшся один на один із проблемами. Спочатку дивишся на щось, чого раніше ніколи не робив і думаєш: “Це не моє. Я не вмію”.

А потім життя тихенько, але наполегливо відповідає татовим голосом в моїй голові: “Ходити не вміла – навчилася. І цьому – Навчишся”.

Так поступово я стаю жінкою, яка ще кілька років тому навіть не уявляла, що колись запускатиме генератор. А тепер – запускаю (зараз в мене така гордість, наче це не генератор, а ракету в космос запускаю).

Я вмію чистити смердючий сифон. Пробивати унітаз. Воювати з каналізаційними трубами. Намагаюся вникати в роботу бойлеру. І час від часу зі знайомим захоплено занурююся в загадковий світ магнієвих анодів. Виявляється, їм як і людям треба увага і кожні пів року – оновлення. Раніше мені здавалися ці питання виключно чоловічою територією. Та і зараз я би хотіла їх там залишити…

Іноді дивлюся на себе і думаю: “Господи, хто ця жінка?”

Я завжди вважала, що кожен має займатися своєю справою. Якщо зламалося – викликати майстра. Якщо тече – сантехніка. Якщо немає світла – електрика. Якщо не працює опалення – спеціаліста.

Цивілізація – взагалі чудова річ. Поки вона працює… А тут поступово все перетворюється на виживання…

Швидко і незворотньо цивілізація відступає, залишаючи після себе темне пусте село, холодний будинок, мовчазний телефон і далекий гуркіт артилерії. І тут раптом з тим усім з’ясовується, що ти можеш набагато більше, ніж думала. Ти просто не знала про це.

“Дайте мені півгодини, і я навчусь”, – каже моя подруга, яка вдень оперує, а вночі красить стіни в черговому орендованому будинку, бо в свій вже неможливо повернутися… Тепер за кавою ми можемо цікаво і захоплено обговорити альтернативне опалення в умовах війни і відсутності світла та перебитих газових труб.

Можливо, це і є головний девіз життя тут. Я виросла в селі у бабусі, хоч і жила в місті. Я вмію багато чого. І зараз навіть всі мої вміння – недостатні. В селі тут під час війни ти одночасно трохи кочегар, трохи електрик, трохи сантехнік, трохи механік, трохи водій, трохи психолог і дуже багато – доросла людина, яка мусить ухвалювати рішення.

Боюся зими. Зима на Херсонщині на березі річки – це окрема історія. Це у минулому році для мене було випробуванням на витривалість. А зараз… брррр, страшно і думати.

Я ще влітку дивлюся на грубку у орендованому будиночку, яка димить, плюється чорною сажею і категорично відмовляється нормально розпалюватися, і думаю: “Ну добре. Якось розберемося”. Літо спливає. Грубка так і дмухає на мене чорним подихом.

Потім дивишся на котел, який без електрики просто стає красивим, але абсолютно непотрібним предметом інтер’єру. Хто це придумав? Яка це геніальна голова придумала, що без світла – немає тепла??? Якісь моторчики… Навіщо? Як ми раніше жили без них?

І знову думаєш: “Треба щось придумати. Думай, сонечко, думай”.

А світла тим часом більше немає, ніж є. Щодня більша половина дня – теплий холодильник із графіком роботи – “коли пощастить” і вода, яка приходить як дуже-дуже рідний і довгоочікуваний гість.

А взимку, можливо, це навіть стане перевагою: продукти принаймні не зіпсуються.

Але це, звісно, найменша з проблем, які мене турбують. Адже взимку потрібні не лише продукти. Головне – потрібне тепло…

Потрібна вода. Потрібне світло. Потрібне паливо. Потрібен інтернет. Потрібен транспорт. Потрібна людина, яка в потрібний момент скаже: “Давай, я допоможу / зроблю”.

Саме тому тут так гостро відчуваєш цінність людей. Цих близьких і своїх людей – небагато залишається. З кожним днем все менше.

Знаєте хто ми? Ну ті хто живе поруч? Ми тут один для одного своєрідна система аварійного порятунку один для одного. Особливо чоловіки, які постійно просто підставляють плече. Без зайвих слів. Без пафосу. Приїхати. Подивитися. Полагодити. Привезти. Підказати. Боже, як я вас обожнюю!

У мирному житті ми могли б навіть не помітити цю допомогу. Типу – замовила послугу, оплатила, отримала результат. А тут це бізнес. Тут це людські стосунки, де їх цінність і вага – більше за золото.

Бо коли навколо небезпека, людина, яка може сказати “я приїду”, – це розкіш!!!

Є ще одна особливість життя тут, на лінії фронту. Ти поступово стаєш відлюдником. Не тому, що не любиш людей. Навпаки. Просто коло людей навколо тебе стає дуже маленьким. Все менше… і менше…

Є ті, хто виїхав. Є ті, хто не може приїхати. Є ті, хто боїться. Є ті, хто просто не ризикує. І залишаються одиниці… Але дивним чином саме ці одиниці стають тобі найближчими. Найріднішими. Самими близькими душами. Бо між вами є щось більше, ніж просто сусідство. Є спільне розуміння цієї абсурдної неприродної реальності.

Ми всі прийняли одне і те саме дивне рішення – залишитися. І тому дивишся на людину навпроти і уже відпадає потреба щось пояснювати. Або відповідати на запитання: “Чому ви не виїжджаєте?”.

Вона розуміє. Розуміє, що означає прислухатися до звуку в небі. Розуміє, що означає перевірити, чи є бензин. Розуміє, що означає думати про генератор раніше, ніж про вечерю. Розуміє, що означає прокинутися від вибуху і першою думкою мати не “який сьогодні день?”, а “де зараз найбезпечніше?”. Розуміє, чому потрібно все вирішити до 12:00 дня, щоб не блукати пустими порослими травою вулицями.

Я думаю про зиму. Про цю довгу, холодну, темну зиму. І мені трохи страшно. Війна не спитала, чи готова я. Вона просто прийшла у моє життя зі своїми викликами. Село завжди додавало свої. А зима принесе – власні. Тому залишитися тут – це не просто “не виїхати”. Це взяти відповідальність за себе. За свій будинок. За тепло. За воду. За їжу. За транспорт. За те, що робити, якщо раптом щось зламається. За те, що робити, якщо ніхто не зможе приїхати.

І, мабуть, найголовніше – прийняти, що ти не можеш / можеш бути безпорадною. Ти можеш бути втомленою. Можеш боятися. Можеш плакати від злості чи безсилля. Можеш сказати: “Я більше не можу”.

А потім витерти очі, взяти телефон, відкрити YouTube (якщо є інтернет і електроенергія) і подивитися відео про те, як чистити той клятий сифон, чи заправити піну у пістолет і сказати: “Так. Дайте мені пів години і я навчуся”.

Так загартовуються люди і стають стійкими (якщо не зламаються). На щодня дивлюся на цих дивних, впертих, сильних людей. На тих, хто вміє жити між обстрілами, перебоями зі світлом, холодом, порожніми заправками і зламаними трубами.

На тих, хто взимку розпалює грубку старими запасами сухого гілля, запускає один генератор на два будинки, набирає воду у джерельцях, перевіряє павербанки і все одно знаходить сили вранці сказати: “Ну що? Живемо”.

Живемо. І вчимося. Крок за кроком. Проблема за проблемою. День за днем.

Мій професор в універі казав: “Розумний це не той, хто все знає. Розумний знає, де цю інформацію вчасно знайти!”.

Бо іноді в умовах війни головний талант людини – не вміти все. А не боятися пробувати та вчитися тому, чого ще вчора ти зовсім не вміла.

Дайте мені півгодини – і я навчуся…