“Ціль буде виконана”. Історія херсонки Ольги Черниш, яка через три роки після загибелі чоловіка чекає на народження їхньої доньки

“Ти маєш бути холоднокровною. Ти маєш бути готовою до того, що я загину. Але пам’ятай про мету. Ціль – ось що головне”.

Ці слова Сергій Черниш повторював дружині майже щоразу, коли виходив на зв’язок із фронту.

Тоді Ольга злилася. Просила не говорити про смерть. А він повертався до тієї самої розмови знову і знову.

— Я ще свою головну місію не виконав. У мене ще дитина не народилася, — казав захисник.

Солдат Сергій Черниш, стрілець-санітар мотопіхотного батальйону 30-ї окремої механізованої бригади, загинув 17 травня 2023 року під час штурмових дій та обстрілу поблизу населеного пункту Сакко і Ванцетті на Донеччині. Йому було 33 роки.

Разом із дружиною Ольгою вони мріяли про дітей ще задовго до повномасштабної війни. Почали готуватися до ЕКЗ, проходили обстеження, збирали документи. Останні результати аналізів мали отримати наприкінці лютого 2022 року. Але 24 лютого їхнє життя, як і життя мільйонів українців, змінилося назавжди.

Через три роки після загибелі чоловіка Ольга чекає на народження їхньої доньки.

В ексклюзивній розмові з журналісткою “Білозерки.Інфо” вона розповіла про окупацію Херсона, евакуацію, службу та загибель Сергія, багаторічну боротьбу за право стати мамою і про те, чому фраза чоловіка “Ціль буде виконана” стала її життєвим дороговказом.

“Любов — це коли вона їсть цукерку, а тобі солодко”

Ольга родом із Голопристанського району, Сергій – із села Станіслав на Херсонщині. Познайомилися вони на морі. Спочатку Олю бентежило, що чоловік майже на рік молодший за неї.

– Але дуже швидко я зрозуміла, що Сергій емоційно зрілий не по роках. Поруч із ним почувалася як за кам’яною стіною, – згадує жінка.

Разом вони прожили сім років.

Одружилися 19 червня 2021 року в Херсоні й оселилися в Корабельному районі. Попереду було звичайне сімейне життя: плани, мрії, пошук власного житла і розмови про дітей.

– Я хотіла двох, а Сергій – трьох, – усміхається Ольга.

Про дітей вони почали говорити вже приблизно через пів року після початку стосунків.

– Для мене материнство було повною реалізацією себе як жінки. А Сергій дуже хотів дітей. Я впевнена, що він був би чудовим батьком.

За словами Ольги, її чоловік належав до тих людей, які про себе думали в останню чергу.

– Йому було добре тоді, коли добре було його близьким. Колись я прочитала фразу: “Любов – це коли вона їсть цукерку, а тобі солодко”. Це дуже про нас.

Саме за ці сім років поруч із Сергієм Ольга сьогодні вдячна найбільше.

“Олю, війна!“

Повномасштабне вторгнення подружжя зустріло в Херсоні. Перші вибухи Ольга навіть не почула. Прокинулася тоді, коли чоловік уже стояв на кухні, дивився у вікно й говорив по телефону.

– Війна почалася, – сказав він.

Шок був настільки сильним, що перші дні вона майже перестала відчувати реальність.

– Мені постійно нагадували: попий води, поїж, поспи. Через страх перестаєш відчувати навіть власне тіло.

Коли місто опинилося в окупації, Ольга, як і тисячі херсонців, почала шукати бодай якусь достовірну інформацію про події навколо. Вона виходила на проукраїнські мітинги, стежила за новинами, долучалася до чатів та Тelegram-каналів.

Херсонська бандерівка

Згодом Ольга Черниш стала адміністраторкою одного з проукраїнських ресурсів, а пізніше разом з однодумцями створила спільноту “Український Херсон 2.0”.

– Ми поступово збирали людей, у яких були впевнені. Для багатьох це був безпечний простір, де можна було сказати все, що думаєш про окупантів. Співпрацювали з нашими котиками, передавали інформацію про пересування та скупчення росіян.

Така діяльність могла коштувати їй свободи, а можливо, й життя. Одного дня Ольга їхала маршруткою на інший кінець міста. Телефон, який зазвичай залишала вдома, цього разу заховала за поясом штанів.

— Я знала, що на блокпостах перевіряють телефони. А кілька моїх колег уже побували “на підвалі”. Розуміла: якщо знайдуть те, що є в мене, постраждати можу не лише я.

Коли маршрутка під’їхала до блокпоста, до салону зайшов російський військовий у балаклаві. Повільно оглянув пасажирів, а потім зупинився навпроти неї.

– Виходь.

Ольгу повели в невідомому напрямку.

– У той момент я вже попрощалася з життям. Перед очима справді промайнуло все. Я дуже  боялася за людей, інформація про яких могла бути в моєму телефоні…

Її фотографували, переписували дані, допитували. Навколо були озброєні військові. Час ніби зупинився. Телефон так і не знайшли. Коли окупанти сказали “Можете йти”, вона ще кілька разів перепитала, чи справді її відпускають.

– Дорогою телефон почав випадати зі штанів. Довелося зігнутися і вдавати, що мене скрутило від болю в животі. Таким собі качиним кроком я дійшла до маршрутки, – згадує Ольга.

Після того випадку вона майже перестала виїжджати за межі свого району, а згодом зрозуміла: залишатися в окупації стає дедалі небезпечніше.

“Не тримай мене. Мені це теж потрібно!“

Ще в окупації Сергій говорив, що хоче до війська, але Ольга просила його не поспішати.

– Я тоді казала, що крім нього в мене нікого немає.

Одного дня подружжя гуляло вздовж річки Кошова. Неподалік окупанти роздавали свою “гуманітарну допомогу”.

– Мене настільки це обурювало, що хотілося підійти й висловити все, що я про них думаю.

Тоді Сергій сказав слова, які вона пам’ятає досі:

– Добре, якщо тобі це так потрібно, ходімо разом. Але й ти мене не тримай. Я теж не можу стояти осторонь. Хочу виїхати на підконтрольну територію і піти до ЗСУ.

Через деякий час подружжя таки вирішило евакуюватися. Ольга зареєструвалася на безкоштовну евакуацію, будучи впевненою, що до її черги Херсон уже звільнять. Та дзвінок пролунав уже наступного дня. Тож 3 липня 2022 року вони залишили окупований Херсон.

Попереду було близько тридцяти російських блокпостів.

– Коли ми нарешті перетнули останній блокпост і заїхали на підконтрольну Україні територію, я співала гімн України так голосно, як ніколи в житті.

“Є речі важливі, а є – безцінні“

Під час евакуації Ольга взяла лише одну сумку на двох і переноску з кішкою. Половину місця в сумці займали не речі.

– Там були медичні документи, результати аналізів, усе, що стосувалося нашого шляху до ЕКЗ. Тоді я ще не знала, чи повернуся колись до цієї теми, але не могла їх залишити.

Через кілька місяців вона змогла ненадовго повернутися до Херсона. Це було в липні. Тоді ще вода не всюди відійшла після того, як російські військові підірвали Каховську ГЕС.

 Із власного дому забрала те, що вважала справді цінним. Весільний букет. Келихи. Романтичні записки одне одному. Шлюбні обітниці…

– Лише в такі моменти розумієш: є речі важливі, а є безцінні, – говорить жінка.

“Військовому доньку чи сина“

Ще до повномасштабної війни Ольга та Сергій, які давно мріяли про дітей, почали готуватися до ЕКЗ.

Майже всі аналізи були готові. Останні результати мали отримати наприкінці лютого 2022 року. Але настало 24 лютого. Про дитину тоді довелося забути. Наприкінці 2022 року подружжя несподівано стало учасником проєкту “Військовому доньку чи сина”.

– Я заповнила анкету й навіть забула про це. А напередодні Нового року нам пзателефонували й сказали, що нас обрали. Серед сотень родин!

Для Сергія це була величезна радість. Саме під час оформлення документів він запропонував заморозити біологічний матеріал заздалегідь.

– Він не знав, де буде на момент процедури і чи матимемо ми зв’язок. Тому хотів вирішити все наперед.

Під час консультації юристи клініки вперше заговорили про постмортальне батьківство.

– Ми навіть не знали такого терміна. Коли юрист пояснив, що це документ на випадок загибелі військового, ми обоє з ним розплакалися. А Сергій був незворушним… Через кілька він днів зробив всі ці документи у нотаріуса і відправив мені.

Саме тоді вони підписали всі необхідні документи. Саме тоді вперше серйозно заговорили про сценарій, у який не хотіли вірити.

І саме того дня бачилися востаннє…

 “Не плач. Я буду обережним”

Після евакуації з Херсона до Умані Сергій сам пішов до військкомату. Спочатку служив у роті охорони, а згодом його перевели до 30-ї окремої механізованої бригади.

Найважче, згадує Ольга, чоловік переживав втрату побратимів.

— Після таких днів він був зовсім іншим…— тихо каже вона.

Згодом почався фронт: Бахмутський напрямок, Парасковіївка, Красна Гора. Штурми. Обстріли. Довгі дні без зв’язку.

– Я навчилася прокидатися серед ночі й одразу заходити в Telegram. Просто щоб він бачив: я тут, я чекаю. Коли зв’язок зникав на тиждень, вона вже подумки прощалася з чоловіком. А потім лунав дзвінок. І Сергій знову повторював: “Не плач. Я буду обережним настільки, наскільки зможу. Але може статися все”.

“Дякую за все” і “Пробач”
У лютому  2023 року Сергій не виходив на зв’язок багато днів. В чатах родин військових дедалі частіше з’являлися тривожні повідомлення.

– Хтось написав: “Усі відгукнулися. Якщо у вас тиша – ваш 200”.

Вона майже перестала вірити, що чоловік живий. Але попри неймовірні хвилювання Оля не стала відкладати заплановану процедуру, розпочавши процес стимуляції. І невдовзі таки почула коханий голос в телефоні. А от у травні, каже, наче розслабилася. Сергій телефонував щодня.

Вранці 16 травня вона пропустила дзвінок від чоловіка. Але, на щастя, увечері він передзвонив. Це була остання їхня розмова…

17 травня 2023 року Сергій Черниш загинув під час штурмових дій поблизу населеного пункту Сакко і Ванцетті на Донеччині.

— Коли побачила військового біля будинку, зрозуміла все. Але серце не приймало. Я попросила тільки одне: скажіть, що він поранений…

У відповідь була тиша. Їй вручили сповіщення про загибель. Пізніше той військовий пояснив своє мовчання так: “Щоб дати вам ще хоч кілька хвилин побути з ним… живим”.

– З того моменту в мене залишилися до Сергія лише дві фрази: “Дякую за все” і “Пробач”, – говорить Ольга, пригадуючи той біль і попри все важке рішення продовжувати йти до мети. – Я мала вступати в кріопротокол – підготовку до перенесення ембріонів. Сергія поховали 23 травня в Станіславі. Після того я одразу з військовими повернулася до Умані, бо наступного дня мені треба було їхати у Дніпро. 25 травня було якраз дев’ять днів. Але всі віднеслися з розумінням, бо якби не вступила того дня, то втратила ще б один місяць. Тоді я розуміла тільки одне: або остаточно зламаюся, або матиму причину жити далі. Мені потрібно було хоч щось, за що можна триматися. Інакше я б просто збожеволіла. І я повторювала обіцянку: “Ціль буде виконана”.

“Я не мала права зупинитися”

Шлях до материнства виявився значно складнішим, ніж вона уявляла. За три роки були десятки поїздок до клінік, операції, гормональна терапія, невдалі спроби, перенесення ембріонів, зупинені протоколи та постійні медичні обмеження. Та випробуванням стали не лише процедури. Були й чужі слова.

– Мені писали, що я прирікаю дитину рости без батька. Що роблю її сиротою ще до народження.

Але для себе вона вже все вирішила.

– Зупинитися – означало б погодитися, що все, заради чого жив і про що мріяв Сергій, було даремним. Я цього прийняти не могла.

Найважчим став момент, коли генетичне дослідження показало: жоден із ембріонів не рекомендований до перенесення.

– У той момент земля просто пішла з-під ніг.

Згодом генетик припустив, що один ембріон усе ж має шанс.

Дівчинка! Навіть перед перенесенням прогнози залишалися невтішними. Товщина ендометрію була меншою за рекомендовану.

– Я вже нічого не чекала. Хотіла лише знати, що зробила все можливе.

Саме цей ембріон став її Анастасією. Про вагітність Ольга дізналася менш ніж за тиждень після перенесення ембріона. Але замість радості почався період нових тривог. Вона хвилювалася через рівень ХГЛ, чекала першого УЗД і до 11-го тижня мала загрозу переривання вагітності. Перший пренатальний скринінг показав високий ризик синдрому Дауна та акушерських ускладнень. Лікарі рекомендували амніоцентез.

– Я вже морально готувалася до найгіршого. Але знала: від своєї дитини я не відмовилася б у жодному разі, – каже жінка.

Втім, другий скринінг і амніоцентез не виявили хромосомних аномалій. Згодом з’ясувалося, що тривожні показники були пов’язані з ускладненнями вагітності.

Із 23-го тижня лікарі зафіксували загрозу передчасних пологів. Нині Ольга перебуває під пильним контролем кращих фахівців. Та навіть зараз, на 32-му тижні вагітності, зізнається, що повністю розслабитися не може.

– Мені пощастило потрапити до лікарів, які роблять усе можливе, щоб допомогти донечці безпечно з’явитися на світ, – говорить вона.

Ім’я для доньки з’явилося несподівано. У день перенесення ембріона подумала, що воно має починатися на літеру “А”. Згодом знайшла значення: Анастасія — “відродження”, “нове життя”.

Найщасливіший і найболючіший день

Сьогодні Ольга готується до народження доньки. Каже, що не мріє про пишну виписку з кульками, квітами чи гучними святкуваннями.

– Для мене цей день буде одночасно найщасливішим і найболючішим.

Вона хоче, щоб донька знала все про свого батька – спокійного, надійного, відповідального й надзвичайно емпатичного чоловіка, який завжди думав про інших більше, ніж про себе.

– Я хочу, щоб вона знала не лише те, що її тато був хорошою людиною. Я хочу, щоб вона знала, наскільки сильно він на неї чекав і як сильно її хотів.

Ольга розуміє: народження доньки не поверне Сергія.

– Я не хочу, щоб вона жила його життям замість свого. Вона – окрема людина зі своєю долею, своїми мріями й власним шляхом. Але її народження для мене означає одне: усе було не даремно.

Три роки тому, прощаючись із чоловіком, вона пообіцяла собі, що доведе їхню спільну справу до кінця. Попри втрату, виснажливе лікування, невдалі спроби й моменти, коли здавалося, що сил більше не залишилося.

І вже зовсім скоро вона зможе сказати йому те, заради чого трималася весь цей час. Те, що він так хотів почути.

– Ось вона, твоя донечка. Ціль виконана.

Ірина Квітка