“Чуєш?” Історія кохання Анастасії та Миколи Войлакових, яку обірвала війна

У вікно кімнати, де грається трирічна дівчинка, заглядає пташка. Вона стукає дзьобом у холодне скло, повертає голівку вслід за дитиною — ніби пильно стежить за кожним її рухом...

— Колю, чуєш?.. Я знаю, що це ти! — пошепки каже Анастасія, обережно вимовляючи ім’я загиблого чоловіка.

Миколи не стало навесні 2025 року, але дружина й досі відчуває його присутність поруч. Це не лякає й не бентежить. Навпаки — заспокоює. Наче з небес коханий допомагає їй знаходити відповіді на складні запитання, з якими так важко впоратися самій.

Старший солдат Войлаков Микола Олександрович загинув 2 березня 2025 року поблизу села Олексіївка Волноваського району Донецької області внаслідок ураження ворожим FPV-дроном.

Розмова з дружиною захисника, Анастасією Войлаковою, — хвилююча до мурах. Попри рану, що не гоїться, вона знову й знову повертається до кожної миті, прожитої поруч із ним. І здається, обережно вимовляючи його ім’я, наче боїться, що різкий звук може обірвати нитку між ними. А далі тихо, але упевнено каже:

“Я хочу, щоб його відданість, його мужність і його світло не забули!”

Ще не подружжя, але вже родина

Для них обох батьківщина – Білозерщина. Микола народився в виріс в Миролюбівці, Настя – з Надіївки. Наче сусідні села, спільні дороги, але історія двох зовсім юних людей почалася із переписки в інтернеті. Дружили цілих 5 років, доки зрозуміли – у них таки одна на двох доля.

Анастасія працювала майстром манікюру у Херсоні, а Микола відслужив сторокову службу, куди потрапив одразу після закінчення коледжу, і почав працював у Києві. Щасливе, наповнене коханням життя, обірвалося 24 лютого 2022 року. Початок великої війни вони зустріли на Херсонщині. Ще не одружені, але вже такі рідні.

З окупації виїжджали 5 квітня — через Снігурівку. Усі разом: Настя, Коля, її мама й брат. Вони ще встигли пройти через той пункт пропуску, а вже наступного дня окупанти обстріляли дорогу.

Прихисток знайшли у маленькому селі Цвіклівці поблизу Кам’янця-Подільського, на Хмельниччині.

— Лишень приїхали, і 11 квітня я дізналася, що вагітна… — згадує Настя. — Коля тоді сказав: “Я вас заселю — і піду служити”. Але вагітність була дуже важка. Я постійно їздила в обласну лікарню, він увесь час був поруч. Не відходив ні на крок…

9 грудня 2023 року народилася їхня донечка Олівія.

— Коля дуже хотів донечку. Казав: синочок — мамин, а доня — татова. Він так тішився, так допомагав мені з крихіткою… — ніжно каже дружина загиблого.

“Мене проймала гордість!”

Та водночас Анастасія бачила, як Миколі дедалі важче було залишатися вдома. Особливо після того, як до війська пішов її батько — навіть зі штучним клапаном у серці. Згодом Микола побачив відео знущань над українським військовим — своїм знайомим по строковій службі.

— Після цього він уже не міг всидіти.

Коли Олівії виповнився рік, Микола пішов до ТЦК.

— Ніхто його не кликав і не тягнув. Він пішов сам — добровольцем. Не раз казав мені: “Треба ставати на захист. Я не хочу, щоб ще мої внуки воювали”. Я дуже хвилювалася за нього, але водночас мене переповнювала гордість: ще молодий, а такий мудрий… — каже Настя.

25 грудня 2022 року він прибув до військової частини А2570, де розпочав службу у 211-й понтонно-мостовій бригаді на посаді механіка-водія.

Вінчання і дорога на війну

26 квітня 2024 року Микола та Анастасія повінчалися, 2 червня – одружилися. Тихо, без святкувань.

— Для мене дуже важливим було вінчання. А далі Коля поїхав на Харківщину, — згадує жінка.

Він майже не знав спокою — постійно був на бойових завданнях і виїздах. Харківщина, згодом Донеччина, Покровськ. Саме там Микола пробув найдовше і, як згадують побратими, збудував таку міцну лінію оборони, яку ворог не зміг прорвати впродовж восьми місяців.

У мирному житті працював арматурником, але однаково добре розбирався і в ремонті автомобілів, і в будівництві. На фронті його руки наводили лад у всьому. Побратими казали: якщо за справу брався “Арматура” (позивний Миколи Войлакова), можна було бути спокійним.

За час служби на фронті Микола мав кілька відпусток. Одного разу зробив сюрприз і приїхав на день народження дружини. Та найбільше Насті врізалася в пам’ять остання — 29 грудня 2024 року.

— Я навіть відео зробила, як ми з донечкою його зустрічаємо. Побачилися після дев’яти довгих місяців під Покровськом…

Того разу Микола багато розповідав про фронт. Не зі страху — мені завжди здавалося, що він не був йому притаманний. Щоб підготувати. Усе давав настанови: як бути, якщо…

Слухати їй це було нестерпно важко. Але саме з дружиною він ділився тим, чого не говорив рідним. Для них у нього завжди було “все добре”. А Настя знала більше — і від цього боялася ще сильніше. Та трималася і не показувала своїх хвилювань.

Вона й сама їздила до нього. Попри небезпеку, добиралася у прифронтові міста й села.

— Дніпро, далі Павлоград, Покровськ, Межова… Попутки, багатогодинні автобуси…

У січні 2025 року Миколу перевели до 46-ї десантно-штурмової бригади.

— Там було пекло. Виходи на нуль, евакуації… Він схуд на 17 кілограмів. Спав по півтори години. Часто не встигав поїсти. Але завжди виходив на зв’язок. А коли не міг говорити — надсилав “кружечки”. Я бачила його обличчя. Майже кожні дві години… — говорить Настя.

“Я хочу набутися з тобою!”

Востаннє вони зустрілися 24 лютого 2025 року — у Покровському. Після бойового завдання Микола приїхав туди лише на два дні.

— Він був іншим. Свою любов зазвичай показував вчинками, а не словами, не виставляв ніжності напоказ. А того разу був дуже лагідний. Я пропонувала подзвонити батькам, поговорити по відео з донечкою, а він усе повторював: “Зачекай трішки. Я так хочу набутися з тобою…”

Про війну не говорив. Лише, прощаючись, сказав:

“Ти пам’ятаєш, про що я тебе просив? Якщо зі мною щось станеться — поховай мене у Кам’янці-Подільському — там, де ви тепер з дитиною живете”.

— Я поверталася додому зовсім іншою. 1 березня 2025 приїхала від нього, а 2 березня Коля загинув.

День, коли він не подзвонив

Микола постійно тримав зв’язок із дружиною — навіть тоді, коли майже не спав і не встигав поїсти.

— 2 березня об 11 дня ми ще зізвонювались, а в 19-й він поїхав на виїзд і вже не повернувся… В той вечір я писала всім, кого знала: побратимам, командиру…   3 березня почула від командира: “Прийміть співчуття”, – розповідає Настя, яка, здається, запам’ятата той чорний день по хвилинах.

Згодом вона дізналася: FPV-дрон влучив у машину. Микола не був за кермом, він сидів збоку, але удар припав саме туди…

Потім були морг у Синельниковому, впізнання…

20 березня, за кілька тижнів після загибелі коханого, вона дізналася, що вагітна вдруге. 22 березня це підтвердили аналізи, та вже за день, 23, стався викидень.

Рідні три місяці чекали результатів ДНК-експертизи.

— Я зробила все, щоб його повернули швидше. Не через пів року, а через три місяці, — каже Настя.

Особливе слово

Від дня загибелі коханого її життя перетворилося на шлях увіковічнення його пам’яті: впізнання, документи, боротьба за гідне поховання.

31 травня 2025 року Миколу поховали на Меморіальній алеї Слави міського кладовища в Кам’янці-Подільському. Для родини, яка через війну стала внутрішньо переміщеною, це було непросто. Та Анастасія зробила усе, щоб виконати волю чоловіка.

“Коли труну почали опускати в землю, прилетіли шість журавлів і стали кружляти над могилою. А один — залишався до самого кінця. У день похорону я побачила на склі вікна відбиток його руки. Це не містика. Це про те, що коли між людьми є сильний зв’язок, він не зникає — навіть якщо вони вже у різних світах… Йому було лише 27. Тепер він дивиться на нас із Олівією з неба”, — тихо каже Анастасія.

Вона згадує, як Микола любив тишу й риболовлю. Просто закинути вудку — і мовчати. Як вони разом будували плани, не могли набутися одне з одним, жартували, що вже “наговорилися на рік наперед”. Як у стосунках були прикладом навіть для батьків — а не навпаки.

Згадує слова його командира — про те, як сильно Микола її любив, як випросив відпустку на день народження дружини, зробивши, здавалося б, неможливе. Як побратими, усміхаючись, розповідали: це вона, за тисячі кілометрів, рятувала їх із Колею під Покровськом.

— Він кричав: “Я за вас помру і Насті не подзвоню — а вона мені цього не пробачить!”

І як у них було одне на двох особливе слово — “чуєш”.

— Ми могли сказати його з різною інтонацією — і розуміли все без довгих речень.

Тепер це “чуєш?” у Насті під серцем — вона набила татуювання Миколиним почерком…

— Так він мене точно чує, — без жодного сумніву каже дружина загиблого й згадує ще одне, майже містичне.

У ніч, коли Микола загинув, донечка погано спала. А вранці раптом сказала: “Тато полетів до Бозі”.

— Я не знаю, як дитина могла це знати…

Згодом за вікном почала з’являтися пташка. А якось Настіній мамі наснився Микола. Він сказав, що все бачить, бо прилітає до них пташкою.

Шелест крил

Невпинне бажання зберегти пам’ять про чоловіка й підтримка рідних не дали Анастасії зламатися. Сьогодні вона з гордістю каже, що витримала все.

Миколу Войлакова посмертно нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня, відзнакою Президента “За оборону України”, орденом “Хрест Героя”.

Рішенням сесії Кам’янець-Подільської міської ради захиснику України присвоєно звання “Почесний громадянин міста Кам’янця-Подільського” (посмертно).  У центрі Кам’янця-Подільського росте сакура, посаджена рідними на його честь.

— Коля не любив пафосу й нагород. Але це — для дитини. Щоб вона знала: її тато — герой. Олівія — вона ж його копія: пальчики, родимки, той самий характер: безстрашний, упертий, люблячий. Я зроблю все, щоб він нами пишався. Щоб був за нас спокійний. І щоб наша донечка пам’ятала свого тата,— каже Анастасія.

У Насті залишилися його речі, його запах, його фліска, з якою вона спала, аби не втратити відчуття присутності. І слово “чуєш”…  Колись воно означало початок розмови. Тепер — пам’ять.

 Бо коли Настя знову тихо запитує “чуєш?”, здається, відповідь усе ж приходить. Не голосом, а шелестом крил за вікном.

Пташка сідає на підвіконня — донечка грається в кімнаті.  І ця мить наповнюється тишею, в якій вони знову разом.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.