“Чути серцем”: як дівчина із зруйнованого Росією Розливу говорить зі світом

Коли після визволення до Розливу приїхали українські військові, однією з перших їх зустрічала усміхнена дівчинка. Вона брала намальовані власноруч картини, сідала на велосипед і мчала до центру села – аби подарувати їх воїнам ЗСУ.

Так само вона поспішала назустріч волонтерам, які привозили у Розлив гуманітарну допомогу. Щоразу їй хотілося не просто віддати картини. Здавалося, кожною з них Іванка Бугайчук намагалася подякувати людям і сказати щось своє.

А малювання стало її способом говорити зі світом. Бо від народження вона чує його інакше…

“Ми думали, що вона просто неуважна”

Іванці Бугайчук 18 років. Вона народилася у Розливі й там провела більшу частину свого дитинства та юності. Проблеми зі слухом батьки помітили, коли доньці було близько двох років. Спочатку не могли повірити, що з дитиною щось не так.

– Ми думали, що вона просто неуважна, – розповідає мама Іванки Лариса.

Та медичні обстеження  показали невтішний діагноз. Повністю слух Іванка не втратила, але чує лише дуже гучні звуки. Волонтери допомогли родині придбати слухові апарати, однак для неї вони вже надто слабкі. Тепер сім’я намагається знайти потужніші.

Подібні проблеми зі слухом має і один із синів другого чоловіка Лариси. Жінка припускає, що це може бути пов’язано зі спадковістю, хоча точної причини не знає. Між тим, ще з дитинства Іванці було потрібно вчитися сприймати світ по-особливому: знаходити своє місце серед інших, розуміти людей і водночас бути зрозумілою їм.

Із чотирьох років дівчинка навчалася у спеціалізованій школі в Херсоні, де разом із нею були діти з порушеннями слуху з усієї області. Там вона знайшла друзів і своє середовище. Та Іванка вирізнялася серед інших. Росла ніжною і напрочуд чуйною.

Могла закутати собаку чи кота в пелюшки, посадити у дитячу коляску й возити подвір’ям. І тварини чомусь терпляче погоджувалися на ці дитячі витівки.

– Наче мала до них якийсь особливий підхід, – і досі дивується Лариса.

Це вміння відчувати інших залишаєтьсяся з Іванкою і тепер. Вона легко знаходить контакт з дітьми, уважна до тих, хто поруч. Тож у майбутньому бачить себе вихователькою і дуже хоче працювати з малюками.

Небезпечне навчання

24 лютого 2022 року Іванка була у школі в Херсоні. Зазвичай вона перебувала там і навчалася з понеділка до п’ятниці. Коли почалося російське вторгнення, чоловік Лариси Іван одразу поїхав за донькою. Але не всі батьки могли так швидко забрати своїх дітей.

Учні з Нової Каховки, Голої Пристані та інших населених пунктів Лівобережжя ще близько тижня залишалися у школі. Дістатися до них було неможливо.

– Ми навіть думали забрати дітей до себе. Але врешті вони поїхали додому, – каже Лариса.

Проте навчання зупинилося лише на місяць. Одна з виховательок виїхала до Кривого Рогу, і невдовзі клас, у якому навчалася Іванка, отримав можливість продовжити навчання онлайн – уже в Криворізькій спеціалізованій школі. Для Іванки це було непросто. Заняття через екран комп’ютера проходили мовою жестів, але найважчим було навіть не це.

Поряд із їхнім будинком оселилися російські військові. Один із них почав приходити до їхньої оселі напідпитку. Батьки хвилювалися і ховали донечку. Інші озброєні окупанти приїжджали в село на бронетехніці, перевіряли документи. До навчання та гаджетів ставилися особливо негативно. Тому, коли донька сідала за уроки, Лариса виходила на вулицю й стежила за тим, що відбувається навколо. Попри все, дівчина добре вчилася.

Мова любові

За роки Лариса теж вивчила жестову мову, щоб краще спілкуватися з донькою. Хоча й досі розуміє не все.

– Іванка зі своїми ровесниками спілкується швидко й легко, а я не завжди встигаю зрозуміти всі жести. Та доня пояснює. А ще нам багато допомагають міміка і читання з вуст, – розповідає Лариса.

Тато Іван розуміє доньку значно менше.  Тому Лариса часто стає своєрідним перекладачем між ними. Але в цій родині є й інша мова. Та, якій не потрібні ані слова, ані жести. Лариса називає її мовою любові – материнською і батьківською.

Картини, які їхали з Розливу у світ

За час війни Іванка намалювала понад п’ятдесят картин за номерами. А одну – карту України в квітах – створила з алмазного бісеру. Цю роботу подарувала Ксенії Мішиній, яка приїхала до села разом з волонтерами. Та цього ж дня Лариса отримала несподіваний дзвінок. У Білозерській адміністрації побачили картину й захотіли придбати.

– Скажіть свою ціну, – попросила Ксенія Мішина.

Так картину Іванки вперше продали за гроші. Це здивувало дівчину, яка звикла просто дарувати свої роботи. Іванка малювала багато. Могла працювати над однією картиною півтори доби. Засиджувалася так, що потім боліла спина. Але щойно робота була завершена, одразу знаходила, кому подарувати.

Найбільше Іванна любить патріотичні сюжети. Серед її робіт – і портрет Володимира Зеленського, який разом із волонтерами зрештою поїхав за кордон. Поступово картини дівчини роз’їхалися далеко за межі Розливу. Вони стали мовчазними посланнями з маленького херсонського села, що пережило окупацію, обстріли й руйнування.

Здавалося, через патріотичні малюнки дівчина хотіла розповісти про свою Херсонщину світу. Можливо, тому Іванці й було так легко з ними розлучатися…

Її стихія – теніс

Малювання – не єдине захоплення дівчини. Її друга стихія – теніс. У Херсонській спеціалізованій школі для дітей було чимало можливостей для занять спортом. Іванка могла обрати легку атлетику чи іншу секцію, але зупинилася на настільному тенісі. Тренуватися почала у 8 років.

Потім були перші змагання, поїздки, суперники й перемоги. Полтава, Чернігів, Миколаїв, Херсон, Київ…

Сьогодні про цей шлях нагадують одинадцять медалей і перший спортивний розряд. Та її мама переконана: якби не повномасштабна війна, донька могла б досягти значно більшого.

– Уже, мабуть, у збірну увійшла б! – щиро каже Лариса.

Але залишати спорт Іванка й не думає. Після переїзду до Миколаєва вона продовжила тренуватися у спортивній школі. І тепер у її житті знову є змагання, тренування і той короткий момент перед подачею, коли потрібно зібратися, відкинути все зайве й зосередитися лише на м’ячі.

1 травня цього року Іванна Бугайчук виступила на чемпіонаті України з настільного тенісу в Києві й посіла третє місце.

Дах, крізь який видно небо

Родина виїхала з Розливу у жовтні 2024 року.

 До того моменту росіяни вже обстрілювали село настільки щільно, що вибухи лунали просто на людських подвір’ях.

Одного разу до військового, який дислокувався неподалік, приїхали дружина з маленькою дитиною. Почалися сильні обстріли. Воїн попросив чоловіка Лариси вивезти їх до Миколаєва. Іван погодився, але сказав дружині:

– Час і вам. Бери Іванку та їдьте з нами.

Старший син Лариси разом із дружиною та дітьми на той час уже був у Миколаєві. Лариса схопила документи, посадила в машину Іванку, їхнього маленького песика-тер’єра – і у короткий проміжок,  коли обстріли стихли, вони виїхали. Думала, що ненадовго.

– Я казала невістці: перебудемо кілька днів…

Чоловік тоді залишився у Розливі. Вдома було велике господарство, яке родина плекала роками: три корови, бик, 13 свиней, близько 80 голів птиці. Ще пів року Іван сам доїв корів, возив молочні продукти на Шуменський ринок, де сім’я мала своє місце.

Потім через обстріли тварин довелося збути. Чоловік врешті  переїхав до сім’ї, і тепер вони всі разом живуть у Миколаєві. А від їхнього дому в Розливі залишилися пошкоджені стіни й дах, крізь який видно небо.

– Люди, які їздили підгодовувати собак, розповіли: в одній із кімнат велика діра, а крізь дах видно небо. Наш будинок непридатний для життя. У селі не залишилося людей. Воно заросло бур’янами, які горять від вибухів, що не припиняються.

Лариса говорить про це так, ніби вже навчилася вимовляти слова, від яких раніше стискалося серце.

– Нам дуже хочеться повернутися додому. Але поки що немає куди, – додає згодом.

“Ми чекаємо сина!”

Війна принесла Ларисиній родині ще один біль. У жінки двоє старших синів. Богдан, разом із дружиною та двома дітьми живе поруч із матір’ю у Миколаєві, працює в АТБ. А Дмитро зник безвісти на війні.

Ще у 2018 році він підписав контракт із ЗСУ і служив у Маріуполі. Після завершення поїхав до Києва працювати на будівництві. З першою дружиною стосунки не склалися, у них залишився син.

Вже під час повномасштабної війни Дмитро Парій зустрів свою долю – кохану Катерину.  13 вересня 2023 року вони одружилися. А вже наступного дня Дмитра мобілізували.

Потім були військова підготовка, навчання у Великій Британії, а далі – два бойові виходи на Донеччині. Під час другого Дмитро не повернувся.

28 грудня 2023 року родині повідомили про його загибель. Лариса не повірила. А 8 січня 2024 року отримала інше повідомлення: Дмитро зник безвісти поблизу села Веселе Донецької області. Відтоді в Ларисиному серці живе надія.

– Куди ми тільки не подавали запити – тиша і жодної звістки. Але віримо, що син живий, що він у полоні, – каже жінка.

Вона ніби тримається за кожну деталь, яка може залишити місце для надії. Побратими розповіли, що на місці не знайшли бронежилета  з позивним Дмитра “Томсон”.

– Значить, він живий. Ми продовжуємо чекати! – говорить Лариса.

І якби ми знали мову жестів…

Тепер, у Миколаєві, родина живе зовсім не так, як колись у Розливі.
На дев’ятому поверсі у трикімнатній квартирі їх семеро: Лариса з чоловіком, Іванка, Богдан із дружиною та двома дітьми.

Чоловік Лариси після обширного інфаркту, який пережив у 2023 році, має групу інвалідності.

Лариса разом з дівчатами  пораються на кухні, готують та прибирають. Іванка допомагає. Вона вже давно не те мале дівча, яке колись возило кошеня у дитячій колясці.

Тепер їй 18. Скромна, красива дівчина стежить за фігурою, хоче гарно одягатися, любить фотографуватися і проводити час в інтернеті.

Має хист і до фотографії. Родина купила Іванні фотоапарат, і тепер деякі її авторські світлини рідні замовляють через інтернет на полотні, а потім дарують знайомим на дні народження.

У Миколаєві Іванка навчається у спеціалізованій школі №6 для дітей із порушеннями слуху. Щоб здобути повну загальну середню освіту, їй потрібно закінчити ще два класи.

Тепер вона знову навчається очно. У Миколаєві дівчина помітно покращила свої результати, особливо добре їй дається англійська мова.

Щодня їздить до школи, де облаштоване укриття. Бере участь у шкільних заходах, гарно танцює, продовжує тренуватися й грати в настільний теніс.

…Та, мабуть, Іванка могла б розповісти про своє життя зовсім іншими словами.

 І якби ми знали мову жестів, дізналися б більше
про те, яке дороге її чуттєвому серцю село, де було скільки простору й сонця.

І про те, як тримати ракетку, щоб не пропустити м’яч.

І про дім, у якому мамині обійми могли врятувати від усього на світі.

 І про мрію дарувати людям радість.

Можливо, вона сказала б і про те, що дуже хоче повернутися додому.

Але Іванна говорить особливою мовою і чує серцем: здається, набагато краще, ніж тисячі інших…

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.