“Чорнобильський вітер по душах мете, Чорнобильський пил на роки опадає…”

Сьогодні, 26 квітня 2026 року, світ вшановує 40-і роковини Чорнобильської трагедії. Пропонуємо Вашій увазі статтю з архіву газети “Придніпровська зірка”, присвячену 30-річчю катастрофи.

Вибух реактора на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року спричинив найбільшу в історії людства ядерну катастрофу з широкомасштабними соціально-екологічними наслідками. Тисячі квадратних кілометрів були забруднені радіацією, сотні тисяч людей позбулися власних домівок внаслідок евакуації і переселення, мільйони зазнали згубного впливу радіації.

Особливо постраждали сотні тисяч учасників ліквідації наслідків атомного лиха. Виявляючи справжній героїзм і вірність обов’язку, ліквідaтори ціною власного здоров’я і життя зупинили поширення вбивчої радіації і не допустили ще більшої катастрофи.

Білозерчанин Євген Петрович ІЛЬЧУК до аварії на ЧАЕС працював водієм у «Батумському”. Восени 1986 року, коли йому було 26 років, чоловіка викликали у військкомат як військовозобов’язаного. З таких, як він, формували частини для ліквідації наслідків аварії. У небезпечній зоні Євген Петрович перебував з 16 листопада 1986 року до 16 січня 1987 року. Працював водієм на пожежній машині, мив Прип’ять. А потім возив у це місто солдат на роботу. Про небезпеку радіаційного опромінення ліквідаторам особливо не розповідали – видали дозатори і респіратори, та й увесь захист. Після демобілізації йому дали 10 днів відпустки, а потім чоловік повернувся на роботу

Пригадуючи час перебування у зоні ліквідації, Євген Петрович розповідає, що тоді почував себе нормально. Проблеми зі здоров’ям почалися пізніше. 3 1991 року він має групу інвалідності і статус інваліда війни. Але життя чоловіка не обмежується лікуванням: Євген Петрович – приватний підприємець, займається сільським господарством.

“Є очі, руки-ноги, тож без діла не сиджу”, – зауважує він.

Згадуючи минуле, чоловік каже, що тоді ніхто не думав про небезпеку, а просто виконував свій обов’язок.

«Я зараз би бути корисним на фронті: патрони піднести чи підбадьорити когось, розсмішити».

Петро Тофільович БОВСУНІВСЬКИЙ родом із міста Коростень, що на Житомирщин, був водієм у місцевому автопарку. 3 січня 1986 по травень 1987 року перебував у відрядженні в Чорнобилі – працював в автоколоні. Спочатку був водієм у заступника начальника будівництва, потім – водієм на автобусі, який перевозив спеціалістів з інших атомних електростанцій, котрі працювали на відновленні ЧАЕС. Усім, хто був у Чорнобилв, проводили спеціальні інструктажі, видавали респіратори і накопичувачі. Але, мабуть, це не дуже допомагало, бо після повернення додому Петро Тофільович відчув, що стан здоров’я погіршився – почала відніматися права рука.

Коростень належить до третьої зони, тобто тут можливе добровільне відселення. Лікарі порадили чоловіку переїхати на чисту територію. Петру Тофільовичу з дружиною важко було залишати рідний дім, речі, але нічого не вдієш. З 1980 року він проживає у Білозерці. До виходу на пенсію працював водієм у «Батумському». Попри 1 групу інвалідності Петро Тофільович дуже активний у громадському житті: з 2001 року він не змінний заступник голови районної організації «Союз Чорнобиль України».

Володимир Борисович САВИНСЬКИЙ працював водієм на автобазі у Комишанах. У 31 рік його призвав райвійськомат та направив у Чорнобильську зону. Досвідчений водай служив у батальйоні дозиметричної розвідки. Понад два місяці він щодня виїздив у заражену зону. Свій обов’язок виконав гідно, тож був нагороджений грамотою за виконання державного завдання, а на підприємство надійшов лист із подякою за сумлінного громадянина. Звільнився Володимир Борисович 10 травня 1987 року і поїхав працювати у Рівненську область, згодом повернувся до рідних місць.

1986 рік провів свою межу у житті 19-річного Дмитра КУЧИНСЬКОГО. Хлопець проходив строкову військову службу в Одесі, у спеціальній моточастині міліції. Коли його відрядили на місяць для подальшого проходження служби у Чорнобильську зону, він не злякався, бо не знав про загрозу радіації. Там потрібні були водії, щоправда, обіцяний “чорнобильський” місяць затягнувся майже на три. З кінця серпня до початку листопада Дмитро возив начальника оперативної групи у саме жерло небезпеки – четвертого енергоблоку.

Серед цих так званих «буднів» довелося молодому білозерцю стати очевидцем події, порівняти яку з його тодішнім життєвим досвідом було просто ні з чим. Він побачи падіння гелікоптера, який облітав енергоблок, вибух, шалене полум’я, загибель усього екіпажу. Цю подію згадують у кінохроніках, які транслюють у телевізорі до 25 квітня або 14 грудня. А він пережив особисто, бачив і не забув.

Після служби Дмитро пішов працювати до пожежної схорони водієм. Спочатку служив у рідній частині, потім був водієм п’ятої частини Херсона, працював у транспортно-господарській частині при ГУ МНС України в області. З 2010 року Дмитро Іванович на пенсії.

Загалом за кермом аварійно-рятувальної машини він провів 22 роки, має звання прапорщика служби цивільного захисту й багато чого бачив протягом цих років. Його повернення з кожного виїзду з нетерпінням чекала сім’я: дружина, медик за фахом, і дві доньки. Це, власне, і є щастя – чесна праця, відкрите життя, добра родина.

Олег Михайлович ЛАДИЖЕНСЬКИЙ у 1986 році проходив строкову військову службу у Києві. Звичайно ж, одними із перших у небезпеку кинули хлопців-строковиків. Олег потрапив у другу команду і був у зоні відчуження з 19 травня 1986 року 10 діб, забезпечував телефонним зв’язком гелікоптери, які кружляли над зоною. Про небезпеку їм, солдатам, звичайно ж, ніхто й не нагадував: наказ є, треба виконувати. Тільки змінили форму, видали дозиметри, на обличчя маски-пелюстки (ніби вони могли захистити!). А після 10-денного терміну – знову до своєї частини дослужувати.

У 1990 році у районі зареєстрована громадська організація “Союз Чорнобиль України”. Очолив його Ковальов Віктор Омелянович. Організація тавить за мету захищати права чорнобильців, надавати їм матеріальну та правову допомогу, а часом і моральну підтримку. Саме за ініціативи Віктора Омеляновича у Білозерці до 20-ї річниці Чорнобильської катастрофи вперше в області встановили пам’ятний знак. Це сталося завдяки зусиллям районної і селищної влад. У монтажних роботах безпосередню участь брали самі чорнобильці

Після передчасної смерті Віктора Омеляновича у 2008 році головою районної організації став Віктор Михайлович Петренко, а 14 квітня 2010 року її очолила Ганна Анатоліївна Николайчук. Активна, цілеспрямована, вона об’єднала kіквідаторів, переселенців, вдів, дітей ліквідаторів – усього 120 чоловік. Ганyа Анатоліївна брала участm у ліквідації аварії. Жінка проживала до цього у Сарненському районі Рівненьскої області, це аж під Білоруссю. Місцевість належала до III зони та підлягала лише добровільному відселенню. Стан здоров’я змусив Ганну Анатоліївну залишити рідну домівку. З 1999 року вона проживала у Розливі. Має ІІІ групу інвалідності.

25 квітня 2016 року Ганна Анатоліївна Николайчук відзначила 60-річний ювілей. Чорнобильці району щиро привітали її, бажаючи невичерпної енергії та здоров’я для здійснення усіх планів.

Вічна пам’ять членам районної організації «Союз Чорнобиль України», яких вже нема поряд з нами:

• КОВАЛЬОВ Віктор Омелянович;
• УШЕНКО Віктор Никифорович;
• КУЛАКОВСЬКИЙ Віталій Миколайович:
• ЧОЛОВСЬКИЙ Микола Іванович:
• БУТЕНКО Микола Іванович;
• СУЩИК Іван Михайлович;
• КРАВЧУК Євгеній Олексійович:
• ХАЛАДЖИ Василь Кирилович;
• ЧОРНОЗУБ Сергій Михайлович;
• ЄРЕМЕНКО Микола Васильович;
• ПАТЮК Валентин Миколайович;
• ІЛЬЧУК Софія Іванівна;
• БОВСУНІВСЬКА Євгенія Володимирівна;
• ОЗАРЧУК Валентина Володимирівна.

Вікторія РУЖИНА, Олена ЦУРКАН

22.04.2026 року, “Придніпровська зірка”.