Від бурдюга до хати-мазанки: як наші прадіди створили універсальне житло

А чи знали ви, що традиційне житло у зимівниках козаків мало назву “бурдюг” і веде своє походження на території Херсонщини з сивої давнини?

Як будували бурдюги у херсонських степах, хто використовував їх тисячі років тому та чому українці у далекій Канаді використовували подібний тип житла – читайте у нашому матеріалі.

Бурдюги як житло козаків у степовій Україні

Бурдюг – старовинне житло запорізьких козаків.  Для його спорудження у землі рили прямокутну яму глибиною приблизно півтора метра і по краях ставили невисокі стіни, плетені з лози.  Ззовні та зсередини стіни обмазували глиною, іноді білили.  Дах покривали очеретом, зверху укладали шар ґрунту.  

Обігрівався бурдюг піччю-кам’янкою, що топилася по-чорному, без димаря.  Їжу готували поза житлом, на вогні, у кабиці – у старі часи це була викладена каменем яма.  

Бурдюг був невисоким – простір від підлоги до стелі трохи вищий за людський зріст, з одними дверима та одним маленьким віконцем, або зовсім без вікон.  

Запорізькі козаки цінували переваги бурдюга: він будувався недовго;  влітку надійно захищав від спеки, а взимку – від холоду.  

За часів Нової Січі бурдюги вже вважалися анахронізмом, на зміну їм прийшли хати-мазанки.  Однак бурдюг не був забутий козаками і часто використовувався як тимчасовий притулок у далекому поході, на полюванні, рибалці.  

Слово «бурдюг» у значенні «козацьке житло» нині зустрічається в історичній літературі, наприклад: «Народ вилазив із бурдюгів, натягуючи на плечі, на ноги будь-кому, бігли до нього назустріч.  Їх були сотні… – Здрастуй буди, батьку!  … – Ю. Мушкетик, «Яса».  

До речі, прізвисько Бурдюг закріпилося за родоначальником, перейшло до його синів, онуків, правнуків, і поступово, передаючись із покоління в покоління, перетворилося на прізвище.  Можливо, далекий предок роду Бурдюг був майстром, який умів швидко збудувати похідне житло.  Або був промисловим козаком, і йому частіше доводилося жити у бурдюзі, ніж у рідній хаті.  

Прізвисько Бурдюг народилося у Січі та увічнено у найдавніших писемних джерелах Запорізького війська.  У першому загальновійськовому реєстрі, складеному 1756 року, відзначено сім власників такої прізвиська.  У матеріалах з історії азовського та чорноморського козацтва прізвисько Бурдюг зустрічається неодноразово.  

За версією академіка Дмитра Яворницького «бурдюг» також — «поодинока, без жодних додаткових будівель землянка… у таких жили самотні козаки…».

«У викопаній у землі ямі ставили чотири стіни з плетеного хмизу, навколо стін нагортали землю, зверху робили дах, а все це разом обмащували знадвору глиною і кізяком і обставляли кураєм, у стінах залишали отвори для круглих віконечок. Всередині бурдюга не було ні печі, ні димаря: піч заміняла “мечеть”, на котрій пекли хліб, та кабиця, на котрій варили страви, обидві робили з дикого каменю… У деяких бурдюгах зустрічалось якесь умеблювання: лави, зброя, образи, килими тощо. Бурдюги ніколи не замикались, тому вони були відкритими для всіх завжди».

Навіть якщо й не було господаря, то користуватись можна було всім:

«Ввійдеш в курінь, — казан висить, пшона торба, борошно, риба, мед. Хоч мед їж, хоч — тетерю вари, або куліш. За їжу нічого не скажуть, а брать з куреня — не бери: узнають — дадуть київ. Бурдюги робиться просто. Викопає запорожець ямку, поставить у ямку ліску, нагорне довкола неї землі, обставить кураєм, обліпить кизюком, обмаже глиною, виведе мечеть, щоб хліб пекти, зробить кабицю, щоб страву варити, тай живе собі наче пан який у хоромі…». — оповідав запорожець Розсолода.

Цікаво, що в Україні досі є село з назвою Бурдюг – у Кельменецькій селищній громаді Дністровського району Чернівецької області, яке розташоване зовсім далеко від козацьких Січей. Але розгадка цьому є…

Бурдей-бурдюг як житло трипільців та слов’янcьких племен України та Румунії

Якщо “копнути” ще далі у глибину століть, то термін “бурдей” (бурдій, бурдюг) походить від румунського bordei — тип ямного житла або напівземлянки, щось середнє між дерновим будинком і зрубом. Батьківщиною цього стилю науковці вважають Карпатські гори та лісостепи Східної Європи.

У Кукутень-Трипільській культурі будинки-бурдеї характеризувались еліптичною формою. Вони, як правило, мали дерев’яну підлогу, яка знаходилася приблизно на 1,5 метра під землею, і мала дах трохи вище рівня землі.

Житло бурдейського типу на Нижньому Дунаї та в Карпатах протягом 6-7 століть нашої ери називалося німецьким словом «Grubenhaus». Воно було зведено над прямокутною ямою розміром від 4 до 25 кв м.

У Румунії та Українї бурдей будували як постійне житло, в якому могла розміститися ціла родина. Таким чином, бурдей міг мати кілька приміщень, як правило, вогнище, де встановлювалася піч, льох і житлову кімнату.

Вважається, що на зміну цьому первісному примітивному типу житла місцевого населення, яке, розвиваючись, немов би вибирався на поверхню землі, набирало багатокамерності і внутрішнього оздоблення, поступово перетворюючись в добре відоме наземне житло саманного типу — хату-мазанку.

Українська хата-мазанка стала апгрейдом бурдюга

Ма́занка — українська хата, побудована з тополі та дубу або плетена з хмизу (турлук), помазана глиною з соломою (іноді з кінським послідом). Традиційна хата мала піч з чирінню та лежанкою. Стіни надалі покривалися побілкою на вапні. Була поширена на території степової та лісостепової України, що було пов’язано з природними умовами

Такий тип хати отримав назву “мазанка” від слова “мазати” (тинькувати глиняним розчином).

Стіни мазанок складалися з дерев’яного каркаса. Проміжок між сохами та ригелями (клітинами) заповнювався або грудками змішаної з соломою чи очеретом глини («вальків») або обмазували цим матеріалом плетені стіни; ці операції були відомі як «валькування».

Після обмазування та просушування — стіни білили вапном, крейдою або білою глиною.

Хата з плетеними з хмизу (хворосту) стінами і обмазана глиною називалася хворостянка.

Обмазувати глиною могли й дерев’яні хати (зокрема, рублені «в шули»). Щоб краще тримався глиняний розчин, стіни клинцювали — забивали в них кілочки, клинці (аналогічно кріпленню дранки перед тинькуванням).

Однією з найпоширеніших була хата на сохах, в стінах якої накладали очерет і обмазували глиною з соломою.

Мазанки поділялися на:

• дерев’яні;
• плетені;
• солом’яні;
• очеретяні.

Як бурдюги у 19 столітті рятували українських поселенців у Канаді

У таких бурдюгах часто жили перші українські іммігранти в Канаді у перші роки після переїзду, у 1890-ті рр.

Хоча уряд заохочував їх приїзд для заселення щойно приєднаних прерій (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван) і розвитку сільського господарства, надавав можливість вибрати собі ділянку за невелику плату, однак виснажені тривалою важкою  дорогою до Нового світу українці мали самостійно її розчистити від чагарників, збудувати житло, придбати реманент і худобу. Це потребувало часу, сил та коштів.

Першим кроком було очистити та зберегти дернову землю, а потім викопати землю приблизно на метр. Потім створити каркас даху з тополі, поверх якого покласти збережений дерен. Встановити вікно, двері, дров’яну піч, ліжковий майданчик. Бурдюг був тимчасовим притулком, доки не вдалося побудувати «належний» дім із тополиних колод і глини/соломи.

Як бачимо, за тисячоліття свого існування традиційна українська хата мала вигляд і напівземлянки бурдюга, і хати-мазанки. Проте увесь цей час наші пращури вкладали дуже великий сенс у ці споруди – це прихисток, це пам’ять роду, це витвір мистецтва, врешті-решт. Тому так важко справжнім українцям покинути рідну хату зараз, навіть у зоні бойових дій, бо з нею пов’язане життя багатьох поколінь.

Проте ми завжди славилися талантами господарювати і починати все спочатку. Як-то кажуть, “збудуй хату з лободи, а в чужую не веди”. Ми все одно відбудуємо свої рідні оселі, ще краще будуть!

Дякую за допомогу у підготовці матеріалу краєзнавцю Сергію Корнієнку, Fb-групам “Село Станіслав” та “Дніпро. Південний Буг. Дністер”.

Олена Бджола