Будить о третій ночі та ріже шкіру вранці: про життя Білозерки під куполом із ниток FPV-дронів

Вночі постійно прокидаєшся. Спиш уривками – дрібними перебіжками. Раз. Другий. Десятий… П’ятдесятий. Фіг його знає – скільки разів. Від вибухів. Від “прильотів”. Він “виходів”. Від гуркоту…

Всі звуки проходить крізь стіни, крізь подушку, крізь тіло і навіть кістки та осідає десь усередині грудної клітки.

Прокинулася від дрона, що пролітає так низько, що чути не лише його металеве дзижчання, а й те, як лопасті збивають листя винограду на альтанці за вікном. Влетить у вікно? Не влетить? Ще гучніше… Точно влетить… Перетворюєшся на слух. Напруження таке, що якби це була б струна – трісла б…

А потім настає час Х – третя година. Вона приходить майже щоночі, як непроханий гість, який знає, що двері давно перестали зачинятися.

Саме тоді, біля третьої ночі, організм викидає в кров кортизол – гормон, що рятує людину від небезпеки. У мирному житті він лагідно торкається повік перед світанком, допомагаючи прокинутися новому дню. Коли ж небезпека триває не години, а роки, він губиться у часі. Він більше не знає, коли можна спати. Він лише знає, що треба вижити, тому щоночі тихо будить тебе, ніби маленький вартовий, який шепоче на вухо: “Прокинься. Перевір, чи ти ще живий”.

І ти прокидаєшся. Як надресирований. Щоночі. В один і той самий час – третя година ночі!

Ще до того, як розплющиш очі. Ще до того, як зрозумієш, де ти. Тіло вже насторожене. Серце вже слухає світ. З годину слухає. Інколи – дві…

І знову провалюєшся у такий солодкий і бажаний сон… І тоді відразу приходить ранок. Тільки рятуюча прохолода обережно огортає плечі, ніби намагається пошкодувати тебе за безсонну ніч, тому дає полегшення і розслаблення. Хочеться ще хоч кілька хвилин полежати…

Ранок, а сил вже немає. Відчуття таке, ніби поки ти спав, хтось змусив тебе розвантажити десять вагонів. Усі м’язи важкі, думки густі, а душа розтікається, мов дитячий слайм, який ніяк не хоче тримати форму. Збираєш себе до купи, робиш кілька кроків – і знову розпливаєшся “слаймом”. Знову збираєш – і так із кожним рухом, із кожним вдихом, із кожною хвилиною нового дня.

Потім сідаєш на велосипед. Педалі крутяться майже автоматично. Згадуєш, що є чарівна кнопочка, і ти летиш без витрат таких важливих тобі сил. Електровелосипед – це сила!

Повітря торкається обличчя.

І раптом…Тіло різко обпікає щось невидиме. Розсікає повітря. А воно – розсікає твоє тіло. Це “павутина”, в яку ти вʼїхав на швидкості. Вона не липне до шкіри…

Вона ріже її. Бо павуки тут ні до чого… Це оптоволокно!

Тонка, майже невидима ліска врізається в руки, шию чи обличчя так, ніби хтось одним швидким рухом провів гострим лезом. На мить навіть не розумієш, що сталося, а потім бачиш тоненьку червону смужку, яка повільно наповнюється кров’ю. Інколи від порізу “розкривається” шкіра з двох боків, вивертаючись як злобна усмішка…

Це оптоволокно, яке залишається від дронів. Воно тут усюди!

Колись у дитинстві ми відкривали книжечки з лабіринтами, де потрібно було провести зайчика до морквини, їжачка – до яблука, не помилившись серед десятків переплетених доріжок.

Тепер таким лабіринтом стала вся Херсонщина. Тільки його лінії не намальовані. Вони справжні, й зайчики і їжачки в цих нитках гинуть, заплутавшись.

Кожна така нитка – це дорога, якою летів дрон. Під час польоту він поступово розмотує за собою надзвичайно тонкий кабель – майже невидиму нитку, через яку оператор керує ним, дивлячись в екран. Дорослі дяді й тьоті керують машинами смерті, як діти – повітряними зміями на мотузці в моєму дитинстві.

Через цей тоненький “нерв” дрон отримує команди і може летіти далеко-далеко. В ті села і міста, де ще декілька місяців тому, як ми вірили, було більш безпечно. Ці “змії” не бояться що зв’язок заглушать засоби радіоелектронної боротьби. А коли політ закінчується – часто вибухом і смертями – нитка залишається.

На деревах. На кущах. На стовпах. На дротах. На виноградниках. На соняшниках. На городах. На дорогах. Вона просто усюди! Навіть по озері плаває…

Спочатку одна. Потім десять. Потім сотні. Тисячі… Тисячі ниток і щє більше – сотні тисяч кілометрів обплетеної території.

Здається, ніби весь край поволі загортають у прозорий кокон, який щодня стає густішим. Той “павук” наче ніколи не припиняє своєї роботи…

Колись ми вирощували тутового шовкопряда і вони роблять собі кокони. З надтонкої нитки, але щільно вкладаючи її – зʼявляється кокон, ніби перепелині яйця.

Зовсім скоро, замість обіцяного куполу над Херсоном ми отримаємо кокон з оптоволокна. Може, тоді буде захист?..

Ці нитки вилискують. Особливо ввечері. Коли сонце опускається до обрію, воно торкається їх золотими долонями, і вони раптом починають світитися. То сріблом. То золотом. То холодним білим вогнем.

І навіть зараз, поки я пишу ці рядки, за моїм вікном вітер легко погойдує оптоволокно, а сонечко запалює на ньому тисячі маленьких іскор. Воно переливається так красиво, що якби не знав його історії, подумав би, що це дерева хтось прикрасив тонким кришталем або що величезний павук за ніч виткав свою найдосконалішу павутину.

Я бачу красу. Проте вона оманлива. Бо це не мереживо. Це наче шрами війни, які вона залишає не лише на людських тілах, а й на землі.

Нитки обплутують дерева, ніби хижий плющ, що не дає дихати рослинам навколо. Вони звисають із гілок, мов сиве волосся старої біди, яка оселилася тут надовго. Вони лягають на траву, перегороджують стежки, ховаються між бур’янами, терпляче чекаючи, поки хтось необережно торкнеться їх. Якщо вранці йти полем в резинових чоботях по росяній траві пару кілометрів, то виходиш замотаний, весь у клубках цієї зарази на чоботах.

У них плутаються птахи, які, ніби місцеві, що залишилися під обстрілами, не можуть злетіти. Собаки, які просто йшли своїми стежками. Коти, які з останніх своїх гнучких сил, намагаються здерти цю павутину з себе. Велосипедисти та мотоциклісти, врізаються у волкно на швидкості, ранячись. Діти біжать і не бачать прозорої небезпеки. Воно, до речі, розрізає шкіру так само легко, як гострий концелярський ні – аркуш паперу.

Коли я розповідаю про це людям, які ніколи не жили тут, вони дивуються. Кажуть, що розуміли, що дрон літає сам по собі. І ніяк не уявляли, що з його “попи” іде така ліска. Більшість “продвинутих” уявляють оптоволокно як символ швидкого інтернету, розвитку, сучасності. А я бачу дерева і парки Херсона загорнуті у прозорий саван. Я бачу дороги, які більше не ведуть лише додому. Я бачу сади, що стали пастками…

Я бачу землю, яка дедалі більше нагадує величезну павутину, виткану не природою, а сукою- війною.

Мені страшно, що я бачу в цій гидоті красу. Вона блищить у сонячному промінні. Танцює разом із вітром. Мерехтить, ніби розсипані нитки срібла.

І саме тому здається ще страшнішою, бо війна, яка навчилася маскуватися під красу, стає схожою на отруйну квітку: що сильніше вона зачаровує, то смертельнішою виявляється її сутність.

Іноді здається, що війна давно перестала бути лише вибухами. Вона проросла в землю, вплелася в дерева, оселилася в нічних пробудженнях, у маршрутах до роботи, у ранкових велосипедних поїздках, у прозорих нитках, які золотяться за моїм вікном.

І поки сонце лагідно торкається їх своїм світлом, мені хочеться лише одного: щоб колись це сяйво знову належало тільки росі, павутинню і ранковому серпневому повітрю. Але точно не слідам війни, яка навчилася залишатися навіть тоді, коли на кілька хвилин навколо стає тихо. Яка живе у тиші навіть більше, ніж у гучних проявах.

Матеріал створено за підтримки Міжнародної програми розвитку комунікації ЮНЕСКО. Його зміст є виключною відповідальністю медіа Білозерка.Інфо і не обов’язково відображає офіційну позицію ЮНЕСКО