“Більше дітей – більше щастя!” – неймовірна історія багатодітної родини із Надеждівки

Завершується третій рік, в якому кожен з нас жив у стані повномасштабної війни. Її початок став для людей справжнім шоком, та чи не найбільші хвилювання зазнали сім’ї з малолітніми дітьми.

Збентежені жителі Херсонщини тоді, у лютому 2022 приймали важкі рішення: заради дітей та їхнього майбутнього утікали з рідного дому і, траплялося, вже дорогою, наражали себе та рідним на ще більшу небезпеку.

Серед таких – і Лілія Жигаліна, багатодітна мама з села Надеждівка, що на Білозерщині. У долі цієї 51-річної жінки, яка народила 11 дітей, здається, було все: страх, евакуація під обстрілами і навіть диво, якого під Новий рік ми чекаємо з особливою силою.

Нехай ця розповідь додасть віри у те, що доки б’ється людське серце, все на світі можна пережити, пройти і почати спочатку.

“Серце тремтить за кожну дитину!“

“…А чого ж, у нашому домі обов’язково є ялинка! Звісно, святкувати не час, але за столом зберемося, і на ньому буде багато страв, бо потрібно приготувати улюблену кожного!..” – розмову з Лілією Анатоліївною починаємо з міркувань про час новорічно-різдвяних свят.

Слухаючи її розповідь про традиційний новорічний стіл з салатиками й солодощами, ще не знаю, скільки пережила ця сім’я і яке тепер для них щастя – просто бути вдома, просто дивитися один одному в очі.

Та й моя скромна співрозмовниця щоразу переконує: мовляв, вони такі ж як усі –  звичайні сільські люди. І справді, до великої війни Лілія жила як і більшість мешканців Надеждівки: багато працювала, часто на кількох роботах, як могла, дбала про дітей і тішилася тим своїм щастям. Жінка переконана: багато дітей – багато щастя вдома.  Але ж і хвилювань… Тому щоразу кортить запитати: а як же так вийшло, що спромоглася скільки народити? Втім, Лілія Анатоліївна, роздумуючи над своєю долею, випереджує це питання.

“Як так трапилося, навіть не знаю… Спочатку народилися найстарші. Кожен – з різницею у рік: Сашко, Аліна, Тетяна, Валентина… А потім, наче доля, ще Герман, Оленка, Ірочка. Ми з чоловіком Олександром так тішилися нашими донями та синочками! Кожне дитя було по-своєму цікаве і неповторне!  Був період, коли ми почали ходити до церковної громади, звісно, аборти там не дозволялися.  І Господь подарував нам ще Давида, Миколку, Назара, а наймолодша Єлизавета стала справжнім дивом, заради якого я зараз живу!”

Сьогодні з Лілією мешкають четверо дітей – 20-річний Давид, 15-річний Микола, 14-річний Назар і Ліза, якій виповнилося 5 років. Однак жінка завжди хвилюється і за старших: її первісток, 34-річний Олександр на війні. До лав ЗСУ він добровольцем пішов у березні 2022, і тепер захищає рідну землю на пекельній Донеччині, а в Одеській області на нього чекають дружина і донечка.

Хату 32-річної доньки Аліни, яка з сім’єю мешкала у Зорівці, ворог розніс ущент, і вона мусила виїхати. Евакуювалися з Надеждівки доньки Тетяна, яка зараз на Миколаївщині та Валентина, що залишається у Кам’янці-Подільському. Гірка доля спіткала сина Германа, якого окупанти насильно вивезли до росії. Останню звісточку він подав чотири місяці тому, десь з Краснодарського краю, разом з іншими полоненими в’язнями гукаючи у слухавку: “Слава Україні!”.

З лівого берега з синочком вдалося виїхати донці Лілії Олені, тепер вона на Рівненщині. А 18-річну донечку Іринку розхвильована мама на початку окупації вивезла у сусіднє село, після слів загарбника, який під час перевірки у їхній хаті раптом зиркнув недобре і сказав “красивая!”…

Чоловіка Лілії не стало перед війною, коли найменшій донечці Лізі було лише півтора рочки. Залишившись з дітьми одна, жінка багато працювала і на собі тягла усе господарство. Але все б нічого, якби не війна…

“Діти, вибачте!”

“Пам’ятаю, як  прибігла сусідка, і з криками відчаю повідомила про ту біду, як у Надеждівку заїхала їхня техніка… Спочатку небагато, три-чотири автівки, а далі все більше. Тоді мені й дійшло: справді, війна! Я ковтала сльози й запитувала себе: як жити далі? Зазвичай я закупляла продукти на два тижні. А тут вони якраз закінчувалися. Щоб зняти пенсію на дітей та купити хоч якісь харчі, довелося пішки йти 12 кілометрів до Білозерки. А там – черги, усе закінчувалося швидко, а нового постачання не було…”

Врятували багатодітну сім’ю односельці.  Світлана Анатоліївна Ясенчук, Наталія Олександрівна Івченко допомогли з продуктами, вони поділилися тим, що мали, пригадує наша співрозмовниця. Також запевняє, що ніколи не забуду Олега, який в АТБ працював на каві. Одного разу Лілія прибігла у супермаркет, а там уже було пусто. Він побачив жінку в повному розпачі й приніс ковбасу, картоплю… А дівчата-продавчині з магазину “Корона” завжди залишали хліб багатодітній матері.

“Згодом я ходила до Білозерки разом з сином Давидом. Коли він бачив російські прапори, дуже злився. Одного разі зі словами “не можу я дивитися на ці ганчірки!” взявся один знімати їх. Земля пішла з-під моїх ніг, коли я побачила за кілька метрів чотирьох російських автоматників. Схопила сина за руку і потягла за собою. Ми ледве утекли!  В Надеждівці, разом з іншими односельцями з дітьми, ми бігали ховалися в дитячий садочок, але згодом орки почали ходити по домівках», – розповідає про життя в окупації багатодітна мати.

Родина покинула село в травні 2022 року. Поїхати у небезпечну рятівну дорогу Лілії запропонував син її добрих знайомих Іван Кандиба. От одного ранку мама й четверо дітей сіли у його “Ниву”.

“Коли я виїжджала, у моїй кишені було 200 гривень. Чула від людей, що, аби проїхати блокпости і потрапити на неокуповану територію, потрібно було як мінімум вдесятеро більше… Спочатку ми їхали дуже швидко. Минули блокпост в Надеждівці, а на наступному – окупанти почали тероризувати Колю: мовляв, де твій батько і тому подібне. Я показала їм свідоцтво про смерть свого чоловіка, але вони не відставали. І тоді я не витримала, кажу: “Хочете знайти батька, беріть лопати й копайте на кладовищі!”.

У Бериславі, як пригадує жінка, порахували поштучно, так і сказали: «Тут шість штук!». Багатодітна сім’я переночувала в чужих людей і вирушила далі. Однак невдовзі вони дізналися, що дорога на вільну Україну вже закрита. Довелося звернути на іншу, а там семикілометрова і зупинка майже на цілий день…

“Закінчилася вода, діти дуже хотіли пити. Пропускали тих, хто платив. Але о 16 годині, на диво, поїхали й ми. Та раптом я побачила через вікно ворожий “БУК”. Коли ми під’їхали ближче до посадки, росіяни відкрили вогонь! Я запам’ятала цей день на все життя! 12 травня! Той смертельний момент, коли ми вижили…”

Далі Лілія пригадує, що вмить водій Іван повернувся і сказав: “Діти, пробачте!”  Він погнав так, що ми не їхали, а летіли! За 50 метрів від автівки лунали вибухи, жінка пригадує, що бачила, як горіли автомобілі, чула, як кричали люди.

“Здається, це тривало вічність! Але далі був наш блокпост, і коли ми побачили прапор України, то почали ридати. Наші хлопці несли нам воду, а мої діти запитували: “Ну чому, чому ви за нами не приїхали?!”

“На Тернопільщині я знайшла другу родину!“

Згодом Жигаліни опинилися у Кривому Розі, дорога до Хмельниччини й, урешті, Тернопільщина, що стала пунктом призначення для вкрай виснажених переселенців. Тут Лілія, що опинилася з дітьми у місті, розплакалася знову. Що робити, куди йти? Заспокоїли тернополяни, дали адреси кількох центрів для переселенців, які працювали у місті. Але проблема була в тому, що у них на руках був пекінес Тошка, якого не змогли залишити напризволяще. Тому лише у третьому Центрі їх погодилися прийняти з тваринкою.

Завдяки чуйним людям сім’я опинилася у селі Комарівка, а потім Лілія з дітьми знайшла прихисток у передмісті Тернополя – селі Гаї. Дім там звільнили переселенці з Харкова, які їхали далі, і родина змогла заселитися у нову оселю.

“На Тернопільщині я знайшла собі і дітям другу родину. Віра, її чоловік Валера, донька Аня, зять Віталій, а ще Олег, Іра і Діма з сім’єю, тутешні учителі, батюшка Іван… Якось виходжу вранці на ґанок, а там… молочко, картопля. Вони всі намагалися нам допомогти, а я, як могла, старалася віддячити – просилася на будь-яку роботу. І ніхто жодним разом не вказав нам на те, що ми переселенці, чужі, нетутешні”, – зі сльозами на очах розповідає жінка.

І все ж після звільнення Херсонщини, перезимувавши на заході країни, 14 березня 2023 року Лілія з дітьми повернулася у Надеждівку.

Коли жінка переступила поріг своєї хати, просто жахнулася. Її оселею гуляла пустка. Перевернуті порізані дивани з горою синтепону… і більше нічого. Зникло усе нажите майно, речі, техніка. Потрібно було знову починати життя з нуля. Лише думка про те, що вони вижили й тепер вдома, гріла розтривожену душу жінки.

“У моїй хаті місця усім вистачає!“

Лілії довелося швидко взяти себе у руки. З весни до осені жінка працювала у полі та на власному городі, коштами допомогли й старші діти, особливо військовослужбовець Сашко. Волонтери також не стояли осторонь – постійно привозили гуманітарні пакети, продукти. Усе це давало надію на краще. Та й сама Лілія старалася допомагати. Особливо військовим, бо знала: це завдяки захисникам вона і її діти бачать кожен ранок! Словом, через кілька місяців обжилися.

“Ми повернулися додому, в хату моєї бабусі, попри всі труднощі, які довелося пережити, тут нам найкраще. У домі чотири кімнати, але всім місця вистачає. Та були роки, коли у домі жило 12 людей – 10 дітей і ми з чоловіком. Звісно, тепер я змінилася, стала менше спілкуватися… Вийти з відчаю мені дуже допомогла психолог Білозерського Центру регіонального розвитку, на майстер-класи якої я кілька разів їздила. Тепер стараюся тримати себе в руках і більше допомагати тим, хто нас захищає. Війна чітко показала, хто свій, а хто чужий… “

Лілія розповідає, що часто хлопці, які живуть у хаті її доньки, кажуть пропонують плату за оренду житла. Однак наша героїня навіть слухати такого не хоче. Вона робить для них консервацію, пере, готує… Жінка впевнена, це найменше, що вона може зробити для захисників. Адже завдяки їм вона і її діти живі.

“Мій Сашко на фронті, воюють і чоловіки двох моїх старших доньок. Знаєте, що для мене значить Сашкове повідомлення з “плюсиком”! Ми з ним домовилися: один “плюс” добре, а якщо два – супер! Тоді я на мить стаю найщасливішою… Мій синочок Давид допомагає людям: разом з іншими хлопцями лагодить дахи в Білозерці, ремонтує житло після обстрілів, розвантажує гуманітарку. А мій Коля каже, що хоче назбирати грошей і  купити дрон, щоб вбити путіна”.

Наша героїня вже вісім разів бабуся. Зізналася, що вже чекає на дев’яте онуча. Діти матір люблять і шанують, розповідає наша героїня.

“Старші на “ви” звертаються, хоч для мене на “ти” краще. А головне – вони в усьому мені допомагають. Разом садимо город, збираємо врожай, готуємо смакоту і навіть печемо”, – говорить Лілія Анатоліївна.

Жінка розповіла, що захопилася виготовленням солодощів. Пече тепер мало не щодня. А коли трапляється, що немає світла, а після відключень воно з’являється, діти біжать до Лілії зі словами: “Мамо, світло дали, будемо пиріжки робити?”

Пиріжки, млинчики, булочки, тортики… Буває, за вікнами гучно, а у їхній хаті аромат ванілі та вишень.

“Так, прильоти є, але жити можна. У Білозерці гучніше, мало не щодня чуємо звідти гуркіт вибухів!” – каже багатодітна мама.

Лізине диво

З особливою ніжністю Лілія Анатоліївна розповідає про свою наймолодшу доню Єлизавету. Каже, ця дитина дарована їй як порятунок.

“Коли я була вагітна Колею, у мене виявили кісту лівого яєчника, а потім поставили важкий діагноз: рак. Вийшло так, що Микола лежав під кістою, а наступний синочок Назарчик – на кісті… Коли я завагітніла 11 дитиною, лікарі жахнулися: мовляв, жінко, у вас онкологія! А потім на світ з’явилася моя крихітка, моя Ліза, і завідувач пологового відділення Олександр Михайлович Березняк здивувався ще більше: рак зник! Онкології не стало!”

Без сліз слухати розповідь Лілії Жигаліної неможливо. Але про що б не говорила ця жінка, у її словах завжди живе надія.

Вона розповідає про улюблені страви дітей. Особливо – про медовик, який пече на кожне свято. Втім відколи почалася війна, на її тортику обов’язково має бути прапор України! Навіть в евакуації на Тернопільщині вони зустрічали новий рік з медовиком, де блакитною і жовтою кокосовою стружкою виклали український стяг. Буде він на медовику і цього року!

У Лілії взагалі багато захоплень. До війни вона вишивала бісером, але тепер через хвилювання зір упав, що не дозволяє займатися улюбленою справою. У її домі багато вазонів, а на подвір’ї жінка висаджує нові й нові квіти. Каже, війна закінчиться, а квіти залишаться. Вона дуже хоче, щоб рідна земля швидше очистилася від окупантів і розквітла по-особливому.

Як цій жінці вдається усе встигати, залишається лише здогадуватися. “А можна материнську любов розділити на 11?” – запитую багатодітну маму.

“Любов не ділиться, вона є до кожної дитини. Правда, мої старші діти тепер жартома кажуть, що я розпестила молодших. А як їх не балувати, як їм не купити тих цукерок, чи, скажімо, залишити без ігор, інтернету? У них через ту війну і так радощів мало! Та й учитися потрібно…”, – роздумує Лілія.

Сьогодні все більше людей уникають слова перемога, просто говорять про закінчення війни, мир. А от Лілія Жигаліна упевнена: перемога буде. Нехай же збудуться слова та сподівання цієї працьовитої щирої жінки. Нехай одна на усіх мрія про мир та перемогу стане реальністю у Новому 2025 році!

Ірина Квітка