Без страху. Як медикиня з Білозерки рятує людей під обстрілами

«З Білозерки тікає життя. Воно стає тут не просто чорно-білим — сірим. Щодня я бачу руйнування… Як люди гинуть, як стають інвалідами, як хапають речі й їдуть з дому. А мені 31. Страху немає, але розпач накриває. Гортаєш соцмережі й бачиш, як подорожують, відпочивають, сміються однолітки. А потім — чергування, виклик, і вже немає часу на сантименти. Потрібно дістатися до хворого, пораненого, смертельно травмованого — і зробити все, щоб зберегти життя. Навіть таке сіре, яким воно є тут…»

Так говорить Ілона Шило, парамедикиня Білозерської підстанції екстреної медичної допомоги. Це не миттєва емоція, а крик.

Сповідь молодої жінки, яка щодня — живучи під загрозою — рятує інших.

«Коли боїшся — притягуєш біду»

Нині відділення базується за межами селища. Після ворожого прильоту у гараж, коли було пошкоджено і знищено машини швидкої, Ілона разом із колегами пережила удар. Але каже — ніколи не боялася ані обстрілів, ані дронів.

А тим часом відстань між життям і смертю тут — усього кілька метрів. Саме стільки було між будинком Ілони та місцем, куди 22 грудня 2024 року влучив снаряд. Ілона з чоловіком були вдома…

«Не боюся. Навіть коли снаряди летять поруч. Хтось скаже, що я не при собі. Але зрозумійте: коли боїшся — притягуєш біду. У дитинстві я дуже боялася собак і гадюк — і мене постійно кусали собаки! А гадюка знайшла навіть в озері! Тоді я змусила себе не боятися. І ця установка, здається, досі працює. Крім того, коли є страх — зупиняється робота. А я не маю права зупинятися!» — пояснює медикиня.

Говорячи з Ілоною, здається, вся біда війни — на її очах. Та нестерпно важко, коли вмирають діти.

«Я була на виклику, коли загинула Софійка в Широкій Балці. Немовля, яке прожило лише 20 днів… Здавалося, то лялька лежить серед руїн… А 11 червня — у мій день народження — ми рятували 11-річного хлопчика з Білозерки. Два проникаючі поранення, тиск падав до критичної межі. Він слухняно виконував усі вказівки, питав про маму. Я сподівалася — виживе! Але він помер у лікарні… І немовля в Правдиному — трохи більше року. Маленький уламок, проникаюче поранення — і все… Ці історії не сняться, а живуть у серці!.», — говорить вона.

Ілона згадує водія швидкої, пораненого в ногу під час обстрілу. Каже: всі її колеги отримали поранення або контузії. Вона — ні.

Знову повертається до теми страху: його потрібно тримати в узді. Тим, хто боїться — краще виїхати.

Білозерська підстанція нині обслуговує навколишні села: Посад-Покровське, Киселівку, Зорівку, Паришеве та інші. Через небезпеку швидка вже не виїжджає безпосередньо в Білозерку — пацієнтів доставляють поліція або військові. Але вибухи наближаються і до нової локації.

Ілона — серед тих, хто залишається. З нею — Віктор Чорноус, Григорій Пелих, Михайло Безсмертний. Ядро медичної оборони.

Медицину обрала в п’ять років

У дитинстві вона гралась не з ляльками, а з медичними наборами. Ставила діагнози котам і собакам, хотіла зробити операцію таксі Дусі, із задоволенням ходила на щеплення й здавала аналізи.

Бабуся жартувала: «Будеш погано вчитись — підеш у медсестри». А Ілона — тільки раділа.

Вона закінчила медколедж у Кривому Розі, здобула фах фельдшера. Мріяла вступити у медвиш, але не вистачало коштів – потрібно було працювати.

Спершу знайшла роботу в неврології у лікарні Кривого Рогу, та швидко зрозуміла: їй потрібен рух і адреналін. Повернулася до бабусі у Велетенське. Фельдшерської ставки не було, тож влаштувалася у підлітковий кабінет Білозерської поліклініки та співпрацювала з військкоматом. У 2017-му, як тільки звільнилося місце, перейшла на підстанцію екстренної медичної допомоги.

Майже всю окупацію залишалась у Білозерці

Майже усю окупацію Ілона залишалася у Білозерці. Виїжджала лише раз – у відпустку до рідні в Кривий Ріг. Повернутися не змогла: русня провела «референдум» і закрила дорогу. У Кривому Розі навіть влаштувалася на швидку, але щойно Херсон звільнили — повернулася.

Каже: тут, вдома, все простіше і людяніше.

«В окупацію, коли не було продуктів, я робила уколи — а мені в подяку давали гречку. Тоді гречка була на вагу золота. Я відмовлялася і ховала сльози І» – згадує жінка.

Її чоловік — рятувальник ДСНС — нещодавно отримав контузію і поранення. Двічі Ілона вивозила бабусю й 95-річну прабабусю з-під обстрілів. Їх урятувало диво — вчасно вийшли з кімнати, куди прилетіло.

Мати Ілони живе в Туреччині, батько — у Черкасах. А бабуся родом із Курської області, та вже давно — українка.

Сама ж Ілона мріє бути саме тут: на Херсонщині, в Білозерці. Хоча зізнається: не знає, на скільки її вистачить і як воно буде далі.

У Ілони — дві роботи: одна рятує життя, інша — дарує красу

Після зміни медикиня повертається до Білозерки. Тут на неї чекає ще одна робота. Ілона — сертифікована косметологиня, майстриня татуажу й татуювання. Навчалась у Києві, Херсоні. Вже під час війни закінчила курси татуювання в Одесі. Та й зараз продовжує освоювати нові техніки. Попри небезпеку, обстріли, перебої зі світлом її клієнти добираються до Білозерки з сусідніх сіл та навіть Херсона. А вона щиро радіє, коли має можливість зайнятися улюбленою справою і поспілкуватися з людьми.

Від вигорання та відчаю рятується малюванням. Дуже хоче навчитись малювати професійно — колись не пішла в художню школу й досі шкодує.

Підтримують колеги. Свою підстанцію вона важає родиною, бо разом пройшли і біль, і радість, і, на жаль, усі жахи війни.

«І, звісно, чоловік В’ячеслав– моя опора. Хоча він у мене більш тривожний і дуже за мене хвилюється, ми разом переживаємо це лихо. Часто після обстрілів вмикаємо ютуб і передивляємося комедії. Цієї весни я відпочивала 35 днів у мами в Туреччині. Це було чудово! Але серце тягло назад, додому».

Медики швидкої — не чарівники

«Ми не чарівники. Ми не можемо воскресити. Тому кожен має відповідати за своє здоров’я», — каже Ілона.

80% викликів з Білозерки — поранення. Далі — інсульти, серце. Багато хвороб — через стрес.

«Це наслідок нервових зривів. Під час війни в людей з’явились алергії та захворювання шкіри, яких раніше не було. Взагалі всі хвороби від нервів» – упевнена медикиня.

Вона стверджує: щира розмова медика з людиною – це теж перша допомога.

«Якось ми приїхали до жінки, у якої помер від онкології брат. Я взяла її за руку, ми говорили, і тиск почав до того, як подіяли препарати. Силу людської підтримки ніхто не відміняв!»

Був момент, коли хотіла піти з медицини

Ілона чесно розповідає про випадок, після якого їй хотілося покинути медицину. Це сталося після двох років роботи на підстанції.

«Приїхали до чоловіка — інфаркт. Почала реанімацію, викликала бригаду. А в цей час — крики родичів, погрози, шок… Він помер. Люди пліткували, що я щось не те вколола. Але згодом усе вляглося — завдяки колегам. А за кілька років я потрапила на виклик до сестри того чоловіка. Вона сказала: «Вибач». Я рятувала її та її рідних під час ковіду. І тепер вона шле мені вітальні листівки».

Сьогодні Ілона працює на 1,75 ставки. Медиків не вистачає. Її мама просить виїхати, але Ілона тримається.

«Я не знаю коли це станеться. І з огляду на те, що коїться у Білозерці¸ комусь здається, що я кажу дивні речі… Але все одно маю відчуття: перемога буде за Україною. Я ж пам’ятаю, як мої знайомі не вірили, що Херсон буде вільний. Але став!» – каже молода жінка.

Вона шукає відради у людях, і відчайдушно старається розфарбувати Білозерку у свої барви. Але з кожним обстрілом сірість повертається. Та від того лише на мить серце німіє пронизуючим болем. А далі вона сідає у швидку і мчить до людей. Рятувати, повертати до життя і знову вірити у найкраще.

Ірина Квітка