Анастасія Цоцко: “Синочок народжувався під обстрілами Градів”

0
806

Коли почалася війна, Анастасія Цоцко зі Східного знаходилася на останньому місяці вагітності. Народжувати первістка молодій жінці довелося у Музиківській сімейній лікарській амбулаторії, в якій на той час не було ні світла, ні централізованого водопостачання, ні опалення. Довгоочікуваний синочок з’явився на світ під звуки пострілів окупантів із «Градів».

До війни Анастасія та її чоловік Олег насолоджувалися щасливим сімейним життям. Обоє мали вищу освіту та хорошу роботу. Жінка працювала в мережі ювелірних магазинів у Херсоні, чоловік був провідним економістом у банку. Молодята винаймали у місті квартиру та готувалися до появи первістка.

«Ми були неймовірно щасливі, закохані, сповнені планів на життя. Вагітність проходила добре. Єдине, що хвилювало – тромбоцитопенія, яку лікарі виявили у мене десь на 5 місяці. Але, наскільки я зрозуміла, форма була легкою. Я приймала вітаміни, аналізи покращувались, тому за це особливо не хвилювалась. Хоча згодом, під час пологів мене це трохи непокоїло, адже народжувала я не в обласній лікарні, а в амбулаторії. Боялась, раптом кровотеча, а там немає потрібних інструментів…», – розповідає Анастасія.

24-го лютого вранці жінці зателефонувала мама зі словами «почалась війна». Настя відмовлялася у це повірити, допоки разом із чоловіком не переглянули звернення Зеленського по телевізору. Саме у цей момент Олег зрозумів, чому, за декілька днів до цього, не міг спати ночами. Чоловіку не давало спокою відчуття тривоги.

«На відміну від Олега, я була абсолютно спокійна, чекала на 27 лютого, коли в мене була призначена планова консультація у лікаря. Перед цим я захворіла на коронавірус, тож дуже хотіла пройти обстеження, УЗД, здати аналіз крові та переконатися, що все добре. Але так і не потрапила до лікаря», – згадує молода матуся.

Коли почалася війна, Настя з Олегом вирішили переїхати до батьків дружини у Східне. Із собою жінка взяла невеличку сумку, в яку поклала декілька речей, адже планувала повернутися у місто 27 лютого на консультацію. На той час вона все ще не могла повірити, що розпочалося повномасштабне вторгнення росії на територію України. Думала, поїде до батьків на декілька днів і повернеться назад у місто.

«Боже, як я помилялась… Для дитини майже нічого не куплене, в місті хаос, черги кілометрові, лунає сирена. Це ніби в якомусь фільмі було… Ще з цими забобонами, що наперед нічого не можна купувати. Я їхала з порожніми руками в село, впевнена, що через декілька днів ми повернемось і купимо все, що потрібно», – говорить Настя.

У Східному жінка намагалася не думати про погане та залишалась спокійною до того моменту, поки не почула серед ночі вибухи. Тоді Анастасія зрозуміла, що до лікаря вона вже не потрапить. В голові починали крутитися нескінченні питання: що робити, адже для малюка зовсім нічого немає із одягу, де все це купувати, як вони доїдуть до пологового, як народжувати?

Майбутню матусю постійно заспокоювали рідні, які завжди були поруч. Через деякий час у Східному зникло електро- та водопостачання. Продукти у магазинах почали закінчуватися. У темряві та інформаційній ізоляції люди потроху втрачали оптимізм…

«Світла немає, зв’язку немає, новин немає… Що там в країні коїться, коли все це вже закінчиться? Ми наче були відірвані від цивілізації. Згадую все це зараз і знову відчуваю той страх. Потім ми дізнались, що Херсон окупований. В місто не впускають. Час іде, до пологів все ближче і ближче. Тоді в мене почалася паніка. Я собі постійно задавала питання: Як це все буде, де? Народжувати вдома?
Спробувала додзвонитися до Музиківської амбулаторії. Нам сказали, що готові прийняти пологи, є гінеколог. Ми назвали передбачувану дату пологів – 16 березня. Після цього я трохи заспокоїлась», – розповідає молода мама.

Проте синочок Анастасії вирішив з’явитися на світ на два тижні раніше. Перейми почалися 2 березня. Коли у жінки відійшли води, рідні намагалися зв’язатися із музиківськими медиками та попередити про приїзд, але зв’язок був відсутній.

«Вдень ми дізналися, що недалеко від нашого села бачили російських військових, тому їхати по трасі було дуже ризиковано. Після сьомої вечора на вулицю у Східному тоді вже ніхто не виходив. Аби раптово не натрапити на окупантів, довелося їхати навпростець, польовою дорогою. Після дощу її дуже розмило, тож ми розуміли, що можемо застрягнути у полі на своїй легковій машині. Дякувати Богу, на допомогу прийшов товариш чоловіка Михайло з більш прохідним транспортом», – згадує Анастасія.

Дорога була дуже складною, машину постійно «заносило». Жінка намагалася відганяти від себе думки, що вони можуть застрягнути у багнюці і доведеться народжувати у полі. Але, на щастя, майбутню маму вдалося доставити до амбулаторії.

Двері закладу відчинила медична сестра, яка почала допомагати Насті слідкувати за переймами. Проте до лікарів додзвонитися так і не виходило. Мама жінки просила водія швидкої відвезти їх до міста, але він пояснив, що це дуже небезпечно. Росіяни розстрілювали навіть швидкі.

«Дякувати Богу, я дочекалася своїх медиків-героїв, які прийшли до амбулаторії! Мене оглянули, подивились медичну карту і почали готувати кабінет до пологів. Було дуже холодно, мене трясло, дуже змерзла. Світла не було. Потім чоловіки знайшли генератор і пальне. Через деякий час увімкнули дуйку, стало трохи тепліше. Зі мною постійно були акушер Тетяна і гінеколог Артем, підтримували, намагались мене відволікти, задавали питання, просто спілкувались», – розповідає жінка.

Коли перейми посилились і біль вже був просто нестерпний, ворог почав обстріл населеного пункту з “Градів” – найсильніший з початку війни. Анастасія згадує ті моменти з жахом.

«Я молила про одне: нехай мій синочок народиться. Почалась метушня, я мимоволі подумала, що лікарі зібрались бігти додому до своїх родин, але мені це тільки здалося. Я вся тремтіла, чи то від холоду, чи то вже від страху.
Через хвилин 15 все затихло. Третього березня о 4.20 на світ з’явився мій синочок», – ділиться Анастасія.

Хлопчик вагою 4 кілограми був повністю здоровий, а мама із татом – безмежно щасливі та глибоко вдячні медикам.

Довідку про народження сина родині виписали від руки, адже світла не було і комп’ютери не працювали. Жодних відомостей не внесли і до електронного реєстру.
Повернувшись до Східного, Настя з Олегом насолоджувались батьківством. Односельці допомогли їм з одягом та іншими необхідними речами – засобами гігієни, ліжечком, ліками. Здавалося, що життя налагоджується, а все найважче – позаду. Проте на четвертий день після пологів почалися сильні обстріли села.

«Ми з батьками, чоловіком і малюком були змушені сидіти у підвалі. Я так плакала, так мені боліла душа, з маленькою дитиною у сирому підвалі… Ми спускались туди три дні поспіль. І це ж був березень, ще сніг надворі лежав, холодно. Переживала, щоб син не захворів, бо і ліків знайти неможливо буде, і виїхати немає як», – згадує Настя.

Згодом у селі з’явилися генератори, завдяки яким люди могли зарядити телефони та дізнатися про важливі новини, зокрема, про можливість евакуюватися. На цей крок наважилися і Анастасія з Олегом, адже жити в умовах окупації було дуже складно.
Наприкінці березня молоді батьки з крихіткою вирушили в дорогу, проте виїхати з Херсонщини їм вдалося лише з третьої спроби – через Снігурівку.

«Ми поїхали до Івано-Франківська, де живе моя бабуся. Трохи переживали, адже на дитину не було зовсім ніяких документів, лише довідка, написана від руки. Проте, на щастя, проблем з цим тоді не виникло. Вийшовши з потягу, ми опинилися наче в іншому світі. В магазинах на поличках купа їжі, аптеки відчинені, люди ходять без остраху. І мені стало нестерпно боляче за мій Херсон, страшно за рідних, за людей, які залишились у рідному Східному», – говорить Анастасія.


Сьогодні молоді батьки з синочком Ігорем мешкають у Польщі, але кожен їхній день наповнений думками про Батьківщину. Серце зігрівають телефонні розмови з рідними та друзями, які залишилися на Херсонщині.

Обіймаючи маленького синочка Анастасія мріє про перемогу України та повернення додому.

Наталія СВИРИДА

Публікація  підготовлена в рамках короткострокового проєкту громадської організації “Білозерський центр регіонального розвитку”, який підтримується Фондом реагування на надзвичайні ситуації для жінок і дівчат, заснованим #HIAS у співпраці з #VOICE в рамках проєкту, що фінансується #USAID під керівництвом Save the Children в Україні. Її зміст є виключною відповідальністю ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» і не обов’язково відображає погляди партнерів.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь