Альона Можаровська пече хліб для військових та односельців

0
327

Холодний весняний дощ, немов суворий наглядач, припинив насолоду, яку дозволили собі виснажені війною люди… Потішились трохи і досить. У хаті тепло і затишно. Внутрішній світ оселі чарує смачний аромат гарячого, щойно спеченого хліба для бійців ЗСУ та стареньких сусідів. Якась розкіш навіть не приходить на розум, бо за час війни люди навчилися обмежувати свої бажання і забаганки. Єдине, що палає у грудях – жага Перемоги, миру, свободи, тиші, рідних обіймів.

У мирному житті ціна хліба вимірювалася грошима, закінчився – купив свіжого. Натомість у воєнний час – це ризик, життя тих, хто не довіз хліб у громаду, його нестача чи розстріляна черга… Хто прожив окупацію, знають ціну хліба на своєму столі.

Війна зачепила кожного. Змусила вчиться жити по-новому. Щоб допомагати своїм односельцям та бійцям ЗСУ, Альона Можаровська пече хліб. Двічі на тиждень жінка випікає достатню кількість буханок, щоб віддати стареньким сусідам та нашим бійцям. Вона добре знає, що таке окупація, нестача їжі, страх, біль, смерть… Жінка не чекає жалості та співчуття, бо водночас їй добре знайомі почуття любові, доброти, вдячності і віри. Вона достатньо сильна, щоб жити  і надихати нас своїм прикладом.

“До війни я почувалася безпечно, жила без комплексів і зайвих навантажень. Війна змусила мене стати дорослішою, чи що… Я стала зібранішою, сильнішою. Немає того плину “по інерції”, як було раніше… Наче переродилася з новими поглядами на життя”, – говорить Альона.

До початку повномасштабного вторгнення жінка з чоловіком поїхали на Бериславщину до свекрухи. Війна застала їх там. У Білозерській громаді залишилися двоє донечок і мама. Повернутися додому не було змоги. Ворог відрізав населені пункти Бериславщини від інших районів. Це було справжнє пекло. Люди були ізольовані від усього. Вижити допомагали знайомі з сусідньої Зміївки. Колись вони приїжджали на заробітки до Дніпровського, коли Альона працювала в їдальні. Тоді вона багатьом допомагала, жаліла  людей, бо заробітки легкими не бувають. Тож коли сама потрапила у скруту, знайомі прийшли їй на допомогу. З документів при собі Альона мала лише довідку про вакцинацію. Ворожі перевірки щоразу забирали у неї всі сили. Люди виживали, як могли. Російські солдати забирали все, що бачили. А в село навіть машину з хлібом не пропускали.

Два місяці і два дні жінка не жила, а існувала, серце розривалося на шматки. Дивом, у день святкування Чистого Четверга, їм вдалося виїхати з села. Був створений “зелений коридор”. Пройшовши купу ворожих постів, зі сльозами і проханнями пропустити, Альона добралася додому, до дітей. Це було справжнє диво, на яке вона вже й не сподівалася. Вірить, що їй допоміг Бог, якому вона щиро молилася. До цього часу , при згадці про зустріч, у неї повні очі сліз…

Народилася Альона у селі Виноградне. Але коли їй виповнився рік, це поселення припинило своє існування. Людей перевели до сусіднього села. Дитсадок і перші два класи загальноосвітньої школи відвідувала у Велетенському. На той час там працювала її мама.

А потім продовжила навчання у Дніпровській школі. Мама перейшла на роботу в радгосп. Після закінчення дев’ятого класу, дівчина вступила до Херсонського ПТУ №9, де отримала професію кухара. У Білозерці пройшла практику і дев’ять місяців працювала на пекарні. Подальша трудова діяльність пройшла у Дніпровському.

На початку війни Альона працювала на холодильниках в агрофірмі “Білозерський”. На цю роботу довелося перейти, адже їдальню закрили через окупацію. Це були важкі часи. Майже щодня російські військові приїздили на виробництво, забирали продукцію. Часто тримали під прицілом  людей, які там працювали. Декому довелося потайки тікати з села, бо за свій спротив були вже на замітці у ворожої зграї. Альона одному з керівників навіть допомогла зв’язатися з волонтерами і  непомітно виїхати у безпечне місце.

Старша донька жінки самостійно виїхала з Херсонщини. Серце матері розділилося на двоє… Юля з великими труднощами добиралася до Івано-Франківська через Василівку, ризикуючи життям. Дякуючи Богу, дівчина дісталася безпечно. Вступила на навчання до вишу. Зараз проходить практику у школі, як майбутній педагог. Навчається на бюджеті, гарна і добра дівчина, мамина гордість.

Зараз Альона живе з мамою та молодшою донечкою. Уся її родина ненавидить війну і любить життя, справедливість, людей. Ця любов дає силу робити те, що вони вважають необхідним, бути там, де вони є.  Альона усіляко намагається вкласти свою часточку у нашу велику Перемогу. Вірить, мріє, день за днем рухається вперед. Ці люди герої, хоча не вважають себе такими.

“Часто хлібчик печеться, а за стінами хати лунають вибухи… Прилітає по всьому селу. Я молюся, щоб тісто гарно зійшло, щоб допекти буханці… Бог мене чує, допомагає. Коли попадають по дротам і зникає світло, я включаю ліхтарик. Ми вже пристосувалися якось”, – розповідає жінка.

Муку і всі продукти для випічки хліба мають з того, що дають у гуманітарній допомозі. А ще люди приносять. Інколи не вистачає дріжджів, але волонтери рятують, передають.

Альона працює “квартальною” на своєму кутку. Разом з мамою, вони роздають гуманітарну допомогу односельцям, яку привозять волонтери. Ці жінки мають щирі, добрі серця, тому люди платять їм вдячністю і повагою. У село приїздили кореспонденти ТРК “Херсон плюс”, яким наша героїня розповіла про свою благодійність (посилання на перегляд програми: https://m.youtube.com/watch?v=p-ZR_jXQcv8). Після виходу програми в ефір, на її адресу надійшло дуже багато вдячних відгуків і щирих побажань.

Родина Альони дуже чекає на Перемогу. Вона щиро вірить, що мир поверне людям віру в дива, навчить відчувати і проживати щастя на повну, де б хто не був. А ще бажає кожному залишатися з тим, ким ти покликаний у цей світ.

В Англії є така стара молитва: “Дай нам, Боже, трохи сонця, трохи роботи і трохи відчуття радості. Дай нам на щоденний хліб і трохи олії. Дай нам на здоров’я і вбережи нас, дай нам на пісень і казку, і книгу”.  До цієї молитви ще додати б те, про що мріють українці: “Пошли, Господи, перемогу на нашу землю!”…

Віра тримає нас у цьому світі, спонукає до правильних вчинків, закликає любити людей і життя. Тож нехай віра живе завжди у кожному українському серці, у кожній оселі і в кожному селищі, селі, місті… І прийде той час! Час не терпіти, а любити… Час не втрачати, а знаходити… Час не проживати, а жити… Це неодмінно прийде, якщо навчитись уважно спостерігати за тим, що робить тебе щасливим і намагатися зрозуміти, чому…

Спілкуючись із нашою героїнею, було відчутно, що вона щаслива. Навіть у цих важких умовах, які спричинила війна… Їй вдалося зрозуміти, що таке щастя…

Олена Бутковська

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь