“Або латаємо дахи, або готуємо вистави” – директор Херсонського обласного театру ім. М. Куліша  про роботу в умовах війни

У театрі понад три сотні вікон – і майже жодного цілого. Після обстрілів доводиться знову забивати віконні отвори, латати пошкоджений дах, готувати будівлю до зими. А паралельно – проводити репетиції, випускати прем’єри, їздити в деокуповані громади, працювати з дітьми й дорослими, гастролювати Україною та за кордоном.

Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша сьогодні існує в кількох реальностях одночасно. І в кожній із них намагається залишатися мистецьким закладом.

Про роботу колективу в місті, яке постійно перебуває під російськими обстрілами, пошкоджену будівлю, нові вистави, глядачів, культурну дипломатію та Міжнародний театральний фестиваль “Мельпомена Таврії” розповів генеральний директор – художній керівник Херсонського театру імені М. Куліша, народний артист України Олександр Книга.

Театр, який не зупинився

Запитання про те, як сьогодні працює театр у Херсоні, звучить майже парадоксально. У місті, де звичайна дорога на роботу залежить від безпекової ситуації, де пошкоджені будинки й постійно чатують небезпеки, театр продовжує планувати вистави, заняття та прем’єри.

“Складно, як і всім, хто сьогодні працює в Херсоні. Наперекір викликам – так само і театр. Працюємо, не знижуємо обертів. Вистави, репетиції йдуть згідно з планом. Ми проводимо дуже велику роботу з фондом “Крила Фундейшн” – майстер-класи з дітьми та дорослими. Таким чином поєднуємо цю роботу”, – розповідає Олександр Книга.

Але сьогодні Херсонський театр – це вже не лише одна будівля і навіть не одне місто. Колектив їздить із виставами до різних просторів Херсона та деокупованих громад області. Спільні театральні проєкти реалізують у Києві. Частина роботи відбувається в Миколаєві, де нині перебуває чимало херсонців і деякі працівники театру.

Так народилася, зокрема, одна з нових вистав – “Бути рідними”. Її створювали в Миколаєві, у волонтерському центрі ДОФ. Після показів для місцевої публіки, серед якої сьогодні багато херсонців, виставу планують привезти до Херсона.

Ще промовистішою є історія іншої постановки. Репетиційним майданчиком для вистави “Старий і море” за твором Ернеста Гемінґвея в інсценізації Альони Мовчан стало село Широкий Лан на Миколаївщині. Там живе одна з працівниць театру. Домовилися з місцевим будинком культури, фермер допоміг із житлом – і театральна група на тиждень переїхала туди працювати.

“Може, навіть прем’єра відбудеться вперше там, а потім уже привеземо її в Херсон, Миколаїв і так далі”, – ділиться планами директор театру.

“Або латаємо дахи, або готуємо вистави”

Театр продовжує випускати прем’єри, але паралельно його команда змушена виконувати зовсім інші завдання – ті, яких не знайдеш у посадових інструкціях працівників культури. Йдеться про порятунок будівлі.

“Постійно стикаємося з викликами, які диктує нам сьогодення: або латаємо дахи, або готуємося до зими, забиваємо вікна. Йде дощ, пошкоджений дах протікає, тому весь час намагаємося якось рятувати будівлю, щоб вона вціліла. Немає вихідних, немає відпусток. Формально вони є, але ми не можемо собі їх дозволити”, – розповідає Олександр Книга.

Будівля театру серйозно пошкоджена. І це не історія про один обстріл, після якого можна щось полагодити й поставити крапку. Нові прильоти – нові руйнування. Незадовго до розмови на даху театру знову вибухнув дрон.

“Дякуючи Богу, загоряння не сталося, але знову діра. Увесь час латаємо, дощі почалися. І тому для нас це виклик, адже ми в такій зоні, де просто вилізти на дах і відремонтувати його не можеш. Це складний процес. Хтось спостерігає за небом, хтось дивиться в детектор дронів, а хтось у цей час забиває діру”.

Така буденність прифронтового театру: ремонт даху перетворюється на операцію, під час якої одні працюють, а інші стежать, чи не з’явилася нова небезпека. Однак попри всі загрози кулішівці намагаються зробити все, аби споруда не перетворилася на ще одну покинуту будівлю воєнного Херсона.

Фото надані Херсонським обласним театром ім. М. Куліша 

“Вікон немає зовсім. Ті OSB-плити, якими вони забиті, вже, я не знаю, вдесяте, мабуть, повертаємо назад, бо після кожного нового вибуху чи прильоту вони випадають, а ми знову їх ставимо на місце”, – каже директор.

У ремонті будівлі театру колективу допоміг Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка. Завдяки цій підтримці вдалося придбати необхідну кількість плівки, якою намагаються додатково закрити віконні отвори.

“У нас більше ніж 300 вікон у театрі, однак їх фактично немає. Тому ми хочемо ще й зсередини закрити їх плівкою, щоб якось захистити від перепадів температур, адже і стіни тріскаються, і волога проникає. Прийде час – вікна вставимо, пофарбуємо і будемо приймати глядачів. Мріємо про це”.

Театр, який постійно кудись їде

Херсонські актори їздять із виставами до різних міст України. Один із напрямів їхньої роботи – тема ветеранів. Виставу “Одноденний герой” показували в Києві під час події “Вистава, дискусія та прийом. Реінтеграція та підтримка ветеранів і ветеранок на рівні громад”.

За словами Олександра Книги, ця робота матиме продовження: виставу планують показувати людям, які працюють із ветеранами у Дніпропетровській, Запорізькій та Миколаївській областях.

Крім того, колектив отримує міжнародні запрошення. Для директора театру ця діяльність має особливе значення, яке давно виходить за межі гастролей. Це культурна дипломатія.

“Ми скрізь нагадуємо про Херсон, про Україну, про те, що тут відбувається. Показати українську виставу за кордоном сьогодні – це не лише представити роботу режисера чи акторів. Це ще раз вимовити слово “Херсон”. Розповісти, звідки приїхав цей театр. Пояснити, за яких обставин створюються ці вистави».

“Мельпомена”, яка мала повернутися додому

Окрема частина життя Херсонського театру імені Миколи Куліша – “Мельпомена Таврії”. Міжнародний театральний фестиваль, який народився в Херсоні й десятиліттями збирав тут театри з різних куточків України та інших країн, після початку повномасштабної війни був змушений змінити формат, але не зник.

Олександр Книга, який також є президентом фестивалю, переконаний: культура під час війни – не декоративна сфера, яку можна відкласти до спокійніших часів.

“Культура – це сьогодні наша мистецька зброя, і вона теж потребує підтримки, фінансування”.

Цьогорічний, 28-й фестиваль готували пізно, адже організатори сподівалися на покращення безпекової ситуації в Херсоні.

“Минулого року символічна фестивальна Мельпомена була з валізою. У цьому образі жила надія: ще трохи – і вона повноцінно повернеться додому разом із людьми, яких війна розкидала по різних містах і країнах. Саме тому фестиваль свідомо провели у вересні. Та, на жаль, очікуваних покращень не сталося…”

Тоді замість традиційного прийому заявок організатори звернулися безпосередньо до театральних друзів:

“Будь ласка, подавайте свої вистави, підтримайте нас, запросіть херсонців, які сьогодні розсипані по всьому світу”, – і це вдалося.

Географія фестивалю змінилася, але його головною точкою відліку залишився Херсон.

“Перш за все, нам було принципово, щоб у Херсоні протягом усього тижня фестивалю щось відбувалося. У Миколаєві дуже багато подій, та й по всій Україні. І це дає нам сили та впевненість у тому, що буде наступний фестиваль попри все – і 29-й, і 30-й”.

Навіщо потрібні фестивалі, коли триває війна

У розмові про цьогорічну “Мельпомену Таврії” Олександр Книга багато говорить не про цифри, а про зустрічі. Адже фестиваль – це передусім можливість побачити інших.

Те, що колись було звичайною частиною професії – поїхати до Києва чи іншого міста на виставу, зустріти режисера, драматурга, колег, – під час війни стало складнішим. Тому особливо цінними є моменти, коли такі зустрічі все ж відбуваються.

Під час фестивалю, наприклад, Олександр Книга познайомився з драматургом Сергієм Івановим, за п’єсою якого Херсонський театр уже випустив виставу “На підвал!”. До цього автор і колектив особисто не були знайомі.

Драматург приїхав до Миколаєва та привіз новий текст.

“Він іншу п’єсу вручив нам у руки і сказав: “Мені дуже імпонує, що Херсонський театр уперше випустив мою п’єсу. Я вам як першому театру даю свою наступну п’єсу для того, щоб ви могли поставити”. Зараз ми її читаємо, дивимося, думаємо, яким чином це можна втілити”.

Відбулася також пресконференція в Київському національному академічному театрі оперети, яку допомогли організувати колеги. Пройшов і віртуальний місток між Національним академічним драматичним театром імені Івана Франка та Херсонським театром.

Нібито звичайні речі театрального життя. Але після років повномасштабної війни вони набувають іншої ваги. На певний час повертається відчуття професійного середовища, яке існувало до великої війни.

Харків. Будинок “Слово”

Серед важливих для себе подій Олександр Книга згадує і поїздку до Харкова на “Схід Опера Фест – 2026”. Херсонці разом із миколаївськими колегами – Академічним художнім драматичним театром – привезли дві великі вистави: “Котигорошко проти вікінгів” та “Катерина”.

Однак особистим переживанням для директора театру став не лише фестиваль. Він побував біля будинку “Слово” – місця, нерозривно пов’язаного з історією українського Розстріляного відродження.

“Для мене особисто було знаковим, що я побував біля будинку «Слово». Коли ти розумієш якісь речі та співставляєш їх із сьогоднішнім днем, вони дають тобі поштовх для подальшої роботи, щоб не зупинятися. Тоді розстріляли всю нашу інтелігенцію. Сьогодні Росія робить що? Розстрілює мистецтво, спалює наші книжки. І наш спротив, наше спілкування, фестивальний рух, підтримка одне одного та різні мистецькі акції – усе це скріплює наш дух, віру в те, що ми робимо правильні речі, ми захищаємо своє”.

“Потрібно не просто дочекатися”

Що змушує продовжувати? Це запитання неминуче виникає, коли говориш із людиною, яка одночасно думає про репетиції, фестивалі, дірки в даху і чергову зиму в місті, яке перебуває під постійними обстрілами.

“Не дає опускати руки те, що потрібно відновити все це. Потрібно дочекатися того часу, і не просто дочекатися, а щось постійно робити”, – відповідає Олександр Книга.

За цим стоїть і дуже особиста історія. Понад 30 років він прожив в Олешках, які досі перебувають під тимчасовою окупацією російських військ.

“От бачите, я ходжу у футболці «Олешки». Я не пишу у Facebook якісь речі, тому що ми будемо розповідати після війни, що ми робили для тих же Олешок і що робиться зараз. Не можемо наражати на небезпеку людей, які там. Але для мене це дуже боляче”.

Особливо важким стало затоплення будинку, який він збудував власноруч.

“Був якийсь час, що дуже боліло. Просто боліло фізично. Коли після підриву росіянами Каховської ГЕС затоплювали мій дім, який я побудував своїми руками, коли знищувалося те, що ти разом із сім’єю створював, – це боляче. У мене є сини, я посадив багато дерев, у мене побудовано кілька будинків. Але сьогодні будинки зруйновані, дерева спалені… Тому хочу повернутися, зробити все, посадити, відродити”.

Чи змінила війна сам театр?

Олександр Книга працює у сфері культури все своє доросле життя, а з Херсонським театром пов’язані 37 років його біографії.

На запитання, чи змінилося його розуміння театру після повномасштабного вторгнення, він відповідає:

“Ні. Я апологет театру. Я майже все життя займаюся театром. За винятком семи років, коли був у Виноградівському сільському будинку культури, але фактично в культурі все життя”.

Його переконання просте: культура змінює людину.

“Озираючись на свій досвід 37 років роботи в театрі, я бачу, як ми змінювали місто, як ми перетворювали його на театральну Мекку України, як сюди із задоволенням їхали друзі з усього світу.”

До Херсона приїздили закордонні колективи. Часто не заради великих гонорарів, а завдяки професійним і людським зв’язкам, які вибудовувалися роками.

“Моє ставлення до театру не змінилося. Я знаю, що він сильний, потужний, він може міняти людей, він може міняти міста, він може створювати якісь неймовірні речі”.

І попри те, що театр працює поблизу лінії фронту, у його репертуарі – не лише вистави про війну. Паралельно залишаються любов, сім’я, взаємини, близькість і самотність – теми, з яких театр складався завжди.

“Цінності завжди сталі. І ми намагаємося цим цінностям слідувати. Ми вистави випускаємо сьогодні різні: про війну, про кохання, про взаємовідносини”.

Наприклад, вистава “Бути рідними” порушує проблеми, що виникають усередині сім’ї.

Вистава, зроблена з коробок

Війна змінила не лише теми, а й матеріальні можливості театру. Те, що колись вимагало б повноцінного виробничого процесу, сьогодні іноді створюють буквально з того, що є під рукою. Але Олександр Книга переконаний: брак декорацій не робить тему менш важливою.

Один із найвиразніших прикладів – “Птах на горищі”, вистава про викрадених українських дітей.

“Потрібно, просто необхідно було кричати про це на весь світ. Випускали виставу – назбирали коробок, які у кожного на горищі є, створили цю атмосферу горища, де все відбувається. І тут уже на першому плані не антураж, а актриса, та тема і той текст, який вона говорить. І ми ж бачимо по людях, що це сприймається”.

У моновиставі грає молода акторка Марія Шапочка. Із цією постановкою театр уже гастролював у Словаччині.

“Я дивлюся в очі людей”

Мабуть, найкраще пояснення того, навіщо театр продовжує працювати в Херсоні, з’являється наприкінці розмови.

На вистави сьогодні приходить переважно жіноча аудиторія, говорить Олександр Книга. Так було й раніше, однак чоловіків у місті справді стало значно менше: хтось служить, хтось працює в інших містах.

“Я дивлюся в очі людей, які заходять у театр, і я дивлюся в їхні очі, коли вони виходять із нього. Це зовсім інші люди. Та різниця в очах, яку ми їм за ці півтори години чи дві години вистави дали, оце, мабуть, і є велич мистецтва, яка змушує нас і далі шукати нові шляхи до душі людини”.

Олександр Книга згадує: у Києві під час передпрем’єрного показу опери “Жінки Херсона” біля театру зустрів представників бізнесу, які ще до початку повномасштабної війни купували ролі та виходили на сцену Херсонського театру у виставі “12 стільців”.

Вони давно були далеко від Херсона, але досі згадували театр.

“Кинулися мені назустріч, і перше, про що говорили: «Ми всю війну, весь цей період, перебуваючи далеко від Херсона, згадуємо, як це було здорово, коли ми були на сцені». І ти розумієш для себе: це було п’ять-шість років тому. Ми подарували людям емоцію, якою вони живуть весь цей складний час. Можливо, саме тут і міститься відповідь на питання, навіщо місту під обстрілами театр. Не для того, щоб люди забули про війну. І не для того, щоб удавали, ніби навколо нічого не відбувається. А для того, щоб у житті, яке війна намагається звести до виживання, залишалося місце для всього того, що повертає людині відчуття себе”.

За словами Олександра Книги, за цей період не скасували жодної запланованої вистави. Коли вистав немає або колектив зайнятий в інших проєктах, у театрі показують українське кіно в межах Всеукраїнської акції «Кіно заради перемоги».

“Приходьте, дивіться. Це завжди цікаво. Набирайтеся позитивних емоцій, щоб вистачило нам сили пережити важку зиму”, – запрошує директор театру.

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.