“А ви живіть, живіть тепер за мене!” Відверті спогади про волонтера Евгена Касімова-Зібніцького з Чорнобаївки

“Я йшла Чорнобаївкою і несла в руках вазу. У ній було кремоване тіло мого сина, яке доставив перевізник. Женя знову був ніби маленьким. Тим самим крихітним хлопчиком, якого я колись ніжно притискала до грудей. Тільки тепер він не дихав… і не плакав.

Згодом за мною почали йти односельці. Женині друзі, мої знайомі… Усі вони знали і любили мого сина. Бо він був щирою, доброю, безвідмовною людиною. Мабуть, тому й став волонтером. Мабуть, тому й взявся за дуже важку — і морально, і фізично виснажливу роботу: допомагав переписувати тіла цивільних загиблих.

Мабуть, тому й помер, не доживши до тридцяти…”

З цього болісного, хвилюючого спогаду починає розмову з журналістами Галина Касімова — мама волонтера Євгенія Касімова-Зібніцького з Чорнобаївки. Він пішов із життя після травм, отриманих під час поїздки до Бахмута.

“Я не хочу вішати на свою дитину ордени й медалі. Він був звичайним хлопцем”, — каже, ковтаючи сльози, Галина Османівна.

Її погляд світлішає, коли вона згадує дитячі роки Євгена. Розповідає: він ріс відкритим, добрим, дуже працьовитим хлопчиком. Завжди допомагав матері, яка багато років пропрацювала дояркою на фермі. Активно займався танцями й співами, брав участь у різних шкільних гуртках і дуже любив автомобілі. Після школи відразу пішов працювати — спочатку в будівельну бригаду, згодом — у Білозерське ДРСУ.

Сама Галина разом з батьками приїхала в Україну із Волгоградській області Росії, а родом вона із Узбекестану. Сім’я Касімових оселилася на Херсонщині ще в далекому 1983 році. Земля і тутешні люди так припали родині до душі, що вони вирішили залишитися на південній Україні назавжди. Для цього, звісно, багато працювали.

“У мене троє дітей. Донька Любов, син Денис… А Женя був наймолодшим. Я виховувала їх так, як мене виховували батьки — у строгих мусульманських традиціях: не можна ображати дітей чи слабших, а до людей похилого віку потрібно ставитися з повагою. Таким виріс і Женя: справедливим, дуже відкритий людям…” — розповідає мати загиблого.

У Євгена доля склалася непросто. Із першою дружиною він розлучився, але від того шлюбу є донечка Уляна. Їй уже десять, вона з мамою в Німеччині.

У другому, цивільному шлюбі з дівчиною з Чорнобаївки — Олею — в Євгена народився син, якого молодий батько назвав на честь свого діда — Османом. Коли Євгена не стало, Османчику було лише півтора року.

“Я вже тоді працювала в Польщі — виїхала ще до повномасштабної війни. Якось Женя подзвонив і сказав, що знайшов своє кохання — хорошу чорнобаївську дівчину Олю Бутько. Розповів, що хоче одружитися. Вони вже збиралися подавати заяву до РАЦСу, але почалася війна… Уже було не до того. Важко вибиралися з окупації. Євгенові вдалося вивезти свою сім’ю до Здолбунова Рівненської області. Там він і почав волонтерити…” — пригадує Галина Османівна.

Вона зізнається, що на початку війни не раз благала сина вивезти родину до Польщі. Але чула у відповідь тверде: “Ми з України нікуди не поїдемо”.

“Ми ж до війни всі були російськомовні, а коли почалося це лихо, Женя одразу відмовився від ворожої мови. Постійно наполягав, щоб і я вчилася говорити українською”, — додає жінка.

У Здолбунові Євген приєднався до волонтерської організації “БФ “Україна для Героїв”. Допомагав розвантажувати й доставляти гуманітарні вантажі, їздив у прифронтові міста. Згодом дружина і мати почали здогадуватися: він вивозить ще й тіла загиблих.

“Якось він не витримав і телефоном розповів мені, як важко вивозити тіла загиблих дітей. Кричав, плакав… Але здебільшого відповідав коротко: “Все добре”, — згадує мама волонтера.

Вона розповідає, як після визволення Херсонщини Євген поїхав у Чорнобаївку по старшу сестру Любу. Жінка ледве пережила окупацію. Росіяни дізналися, що її чоловік — військовий, і, одягнувши мішок на голову, водили на допити.

“Доньку врятував мій старий червоний радянський паспорт, який я зберігла на згадку після отримання українського громадянства. Росіяни знайшли його під час обшуку й, мабуть, вирішили, що ми “свої”, — тому дали Любі спокій. Та про її моральний стан годі було й говорити! До того ж вона страждала від алкоголізму…” — відверто ділиться Галина.

“Коли я вже жила у брата в Здолбунові, бачила, яким виснаженим і знесиленим він повертався додому. “Що сталося, братику?!” — зустрічала його на порозі. “Не питай…” — лише тихо відповідав він”, — доповнює розповідь матері сестра Євгена, Любов.

“Якось, коли я їздила до свого чоловіка, подзвонила Жені й почула у слухавці вибухи. Виявилося, він був у Бахмуті — віз хлопцям обладнання. Це було в березні 2023 року. Потрапив під обстріл, його притиснуло плитою, травмував хребет. Повернувшись додому, звернувся до лікарні, начебто трохи підлікувався, але… Біль був дуже сильним. Брат змушений був постійно приймати знеболювальні. 17 січня йому виповнилося 29 років, а 7 квітня 2023 року він помер у лікарні”.

Волонтери з Києва допомогли родині з кремацією. Галина приїхала до Чорнобаївки й 21 день чекала на прах сина. А потім обійняла дорогоцінну урну й принесла її додому.

Євгена поховали у Чорнобаївці. Сюди повернулися його цивільна дружина Ольга з сином Османчиком, якому вже п’ять, та сестра Люба.

“Після смерті Жені я переосмислила своє життя. Кинула пити, влаштувалася на роботу. Він був для мене всім — братом, другом, найріднішою людиною. А тепер я живу заради своїх племінників. І найбільше моє щастя — коли Османчик біжить назустріч і обіймає своїми ніжними рученятами”, — щиро розповідає сестра загиблого волонтера.

Мама Євгена, Галина Османівна, досі живе й працює в Польщі. 58-річна жінка перенесла кілька мікроінсультів, але старається заробити гроші, аби підтримувати свою родину та онуків.

“Коли дивлюся на Османчика, бачу свого Женю. Повадки, рухи, погляд… Лише Женя був чорнявим, а Осман — в маму, блондин. Як і тато, він любить автомобілі, такий же спритний і різносторонній хлопчик. А старша Улянка, як і Женя, захоплюється танцями. Ростуть дітки… Боже, як же він їх любив…” — плачучи, каже Галина.

За мить ділиться несподіваною історією: цивільна дружина Євгена Ольга зійшлася з його найкращим другом — Іваном Литвиненком.

“Коли хрестили Османчика, і я, і Оля просили Женю, щоб Іван став хрещеним. Бо ближчого за нього не було. А Женя тоді сказав: “У Івана буде інша місія…” Наче знав, розумієте?..”

У польській квартирі, яку винаймає Галина, під жовто-блакитним прапором стоїть портрет сина. Жінка вдивляється в фото й ніби звітує перед ним: мовляв, уже вивчила українську. Тільки писати ще не дуже вміє…

“Якось він мені наснився. Стоїть посеред зеленого поля, сміється й каже: “А ви живіть, живіть тепер за мене і за себе!” Ми стараємося… Але дуже важко — без рідної дитини, без найкращого сина…” — тихо промовляє згорьована мати.

Ірина Квітка