А дім чекає! Історія подружжя з Широкої Балки, яке виїхало з-під обстрілів

Вони прожили разом більше як пів століття — у рідному селі, затишній хаті, серед добрих сусідів. Та навіть у найстрашнішому сні не могли уявити вибухів на власному подвір’ї й важкої евакуації з дому, де залишили не лише речі, а й частинку душі.

Наша розповідь про родину Миколи Івановича та Валентини Петрівни Довгалів із Широкої Балки. Вибратися з-під обстрілів подружжю допоміг херсонський волонтер Андрій Пєтухов, якого всі знають за позивним Боксер.

Їхня доля — одна з сотень подібних історій Херсонщини, де родини тікають від цинічних ударів Росії, рятуючи життя, але залишаючи за спиною усе своє. Подружжя Довгалів разом уже 53 роки. За цей час вони пережили чимало — але нічого не зрівняється з тим, що принесла повномасштабна війна.

Замолоду Микола Іванович і Валентина Петрівна мешкали в Антонівці, а до Широкої Балки переїхали, коли літній матері Валентини знадобилася підтримка. Відтоді й осіли у батьківській хаті, де рідне все — кожен цвях і кожна квітка на виплеканому подвір’ї.

Микола Іванович сорок один рік відпрацював на Херсонській залізниці — майстром у вагонному депо. Валентина Петрівна — помічницею вихователя в дитячому садочку. Праця, затишний дім, город, господарство, діти й щирі люди поруч — усе те, що створює відчуття щастя. У злагоді виростили трьох дітей — доньку й двох синів, діждалися восьми онуків і чотирьох правнуків.

5 жовтня 2025 року вони залишили свій дім. Не тому, що захотіли. А тому, що вже не мали вибору. У дворі було три прильоти. Вікна дому вибиті, але стіни стоять — наче тримаються за життя, як і їхні господарі. Тепер дім, понівечений і мовчазний, ніби завмер у чеканні.

— Наш дім живий! — каже Валентина Петрівна. — Він нас чекатиме, а поїхали ми, бо вже не було сил ховатися…

Обидвоє Довгалів пережили інсульти. Хвороби й вік вимагали постійної медичної підтримки. Навіть у таких обставинах вони трималися до останнього — за свою землю, за кожен клаптик двору, за звичне життя.

У Широкій Балці подружжя пройшло крізь усе: початок великої війни, коли земля гуділа від вибухів, окупацію, коли орки мародерили, грабували магазини, фермерські господарства, нишпорили по людських хатах.

— Одного разу зайшли до нас десятеро, — згадує Валентина Петрівна. — Усі з автоматами. Здавалось, ось-ось і поцілять. Та швидко побачили, що ми хворі, і брати в нас нічого. Тому й пішли грабувати далі… Згодом приходили інші, було ще п’ять таких перевірок…

Коли жінка згадує день звільнення, її голос тремтить. Вона замовкає, не в змозі говорити далі. Ті емоції, каже, живуть десь глибоко — як найдорожчий спогад.

 — Якось раптом у селі стало тихо. Не було ворожих танків, БТРів. А от людей, які ховалися від росіян по хатах, навпаки — побільшало. Усі кудись ішли. І раптом сусідка вигукнула: “Дівчата, ми вільні!” Невдовзі ми побачили наших хлопців. Як же ми їх обіймали, пригощали, як щиро вірили, що нарешті заживемо! Здавалося — ось вона, перемога! Та орки не дали видихнути — вже навесні 2023 року почали бити прицільно: з танків, артилерії, “Градів”. Та навіть тоді, між вибухами, якось ще можна було господарювати. Та ми й до тепер умудрялися садити город і збирати врожай — картопельку, цибульку, часничок та іншу городину, — каже Валентина Петрівна.

Читаючи новини про постійні обстріли Широкої Балки, мимоволі дивуєшся: як же ви на тому городі поралися?

— А ось так — між дронами, — усміхається жінка. — Вийдеш, щось посадиш… летить дрон — ховаєшся, а потім знову на город.

Вижити тим, хто залишався в селі, допомагали волонтери. Наталія Горб із Червоного Хреста привозила воду та гуманітарну допомогу. У всьому підтримував і староста Вадим Горб — він навіть власним транспортом возив Миколу Івановича до лікарні. А коли після прильотів вибивало вікна, сільська рада з волонтерами виділяли листи ДСП, і сусіди разом їх забивали.

— Люди в нас хороші, дружні, — каже Валентина Петрівна. — Й житло разом лагодили, і пожежі після обстрілів гасили. Це росіянам лише руйнувати та воювати. А українці — розуміючі, добрі, єдині.

Втім, як би не хотіли Довгалі втриматися вдома, та зрештою виїхати довелося. Тепер ворог б’є по селу з усього, що має. Дрони запускають по будинках, по людях. Коли згоріли чотири сусідні хати, а поруч із їхнім домом розтрощило ще дві, подружжя дослухалося до вмовлянь доньки Людмили й почало збиратися в дорогу.

Бо навіть найміцніше серце не витримує, коли щодня вибухи та пожежі. Людмила звернулася до відомого херсонського волонтера Андрія Петухова — він швидко відгукнувся, приїхав разом із головою сільради й допоміг вивезти подружжя з Широкої Балки. Слава Богу, доїхали без вибухів і дронів над головою.

Валентина Петрівна й Микола Іванович узяли лише найнеобхідніше — трохи речей, воду, продукти й кілька мішечків зі своєю городиною. Навіть насіннєву цибулю прихопили:

— Щоб було що посадити, коли повернемося, — усміхається жінка.

Тепер вони живуть у Миколаєві, на зйомній квартирі.

—Та то не наше, — тихо говорить Валентина Петрівна. — Тут повітря ніби менше. Хочеться вийти на подвір’я, щось посадити, курку погодувати…

Навіть у стінах багатоповерхівки 71-річна жінка не зраджує своїм звичкам: пече хліб, ходить на ринок, порається, як може. Та серце тремтить — тепер не від вибухів, а від туги за домом.

— Кожен куточок, кожна щілинка там мені дорога, — говорить з жалем. — Тому й не могли ми покинути свого гнізда. Але тепер розуміємо: головне, що живі!

Та за мить вправна господиня посміхається і з вірою твердо каже:

— Перезимуємо — і додому! Я вже сусіду передала часничок, щоб посадив на зиму. А навесні приїдемо — пересадимо. Жити ж треба!

Уся родина Довгалів нині розкидана по Україні. Батьками опікується донька Людмила, яка разом із ними в Миколаєві. З іншими дітьми та онуками подружжя спілкується телефоном і через відеозв’язок.

Усі разом вони мріють зібратися у своєму дворі в Широкій Балці — пройтися знайомими стежками, відчути запах рідної землі, посидіти під яблунею, яка бачила війну і таки вистояла. Й, звісно, переступити поріг батьківського дому — того, що хоч і зранений, але чекає своїх дбайливих господарів.

Серед руїн, де любов до землі сильніша за страх, обов’язково буде мир. Мир, який поверне людей додому — туди, де їхнє серце, де їхнє справжнє життя.