45 років життя – і один день, щоб втратити дім: історія Ніни Якубовської з Новодмитрівки

Тетяна Мороз 25 Квітня, 2026

Чим старша людина – тим глибше вона вростає у свою землю. Ніби вкорінюється душею – у двір, у сад, у стежку до криниці.

Саме тому в прифронтових селах Херсонщини, які щодня обстрілюють російські терористи, залишаються переважно літні люди. Вони не можуть просто так зачинити двері й поїхати. Бо за тими дверима – усе їхнє життя: роки праці, спогади, звичний уклад, кожне посаджене дерево. Але війна не питає, скільки тобі років і скільки ти прожив вдома. Ворог б’є по людях і забирає найдорожче.

Це історія 72-річної Ніни Григорівни Якубовської. Жінки, яка 45 років будувала своє життя у селі Новодмитрівка Білозерської громади, а п’ять місяців тому була змушена залишити дім і поїхати до Білої Церкви.

У розмові з Ніною Григорівною є все: і сльози, і світлі спогади, і тривога, що досі не відпускає. Свій двір, квіти, сад і господарство вона згадує не лише з болем, а й із тихою радістю. Бо там, у рідній Новодмитрівці, залишилося не просто майно – там минуло її краще життя.

Укорінення

Ніна приїхала сюди зовсім молодою. Їй було 23, а синові – лише п’ять.

“Ми самі з Вінниччини, а на Херсонщину спочатку брат поїхав. Якось ми з чоловіком приїхали до нього в гості. І знаєте – ця сонячна земля так сподобалася…” – згадує Ніна Григорівна.

Її голос у цей момент теплішає – ніби й досі відчуває те перше враження. Чоловік Володимир працював трактористом. Вона – швачкою верхнього одягу, старшою в ательє у сусідньому селі Томина Балка. Щодня долала дорогу велосипедом – у будь-яку погоду.

“І не тільки шила, – додає. – Я ще приймала взуття в ремонт, замовлення на меблі…”.

Коли подружжя Якубовських оселилося у Новодмитрівці, їм виділили будинок.

“Ну як будинок – коробку, – усміхається жінка. – Але ми так їй раділи…”

Далі – все своїми силами.

“І штукатурили, і світло провели, і погріб зробили, і літню кухню. Потроху все подоробляли”.

Життя розросталося разом із господарством. Біля хати – 30 соток городу. Корови, кози, кури, нутрії. І сад – особливий, виплеканий.

“Сад ще чоловік покійний посадив. Груші, персики, абрикоси, виноград… навіть фініки були. У мене три дерева росло. Люди приходили – брали паростки”.

Про квіти вона говорить окремо – і вже не стримує усмішки.

“Лілії білі – ціла смуга. Півонія була особлива, мені невістка подарувала. А біля хвіртки ріс кипарисовий молочай… Так цвів, що односельці спеціально приходили подивитися”.

Саме тут виріс її син – пішов у садок, закінчив школу в Томиній Балці. Вона на мить замовкає, ніби перебирає в пам’яті ті роки – тихо, обережно, щоб нічого не загубити. Навіть коли зламана нога зрослася неправильно і довелося ходити з палицею, Ніна Григорівна не зупинилася.

“Я до останнього на велосипеді їздила. У корзинці – собачка Сара, поряд палиця, а я кручу педалі, – усміхається. – Місцеві сміялися: як це так можна?”

Війна

Коли почалася війна, життя не обірвалося – воно звузилося до виживання.

Невістка Тетяна виїхала до Білої Церкви. А син Віктор залишився з Ніною Григорівною – разом вони пережили окупацію.

“Мене тоді орки не випустили, – каже він. – Але я й сам не дуже рвався. Бо як же маму залишити?”

Разом із двоюрідною сестрою Антоніною Чередник вони підтримували односельців – возили хліб, молоко, воду. І допомагали ЗСУ. Після звільнення Віктор таки виїхав до дружини. Каже, маму кликав одразу, але вона не погодилася. Залишилася в селі. Під обстрілами.

“Якось жила… – тихо каже Ніна Григорівна. – Ми тут, бувало, в окупацію і без хліба, і без води сиділи, а потім росіяни нам і газ і світло перебивали… Здавалося, скільки пережили, що вже нічого не страшно. Город обробляла, і господарство тримала – дві кози, кури, нутрії. Шила, носочки в’язала… У магазин носила й казала: “Віддайте кому треба. Щоб хоч якось допомогти людям”.

А над селом уже щодня гули дрони.

“Стою на городі, сапаю. А вони ревуть. Син телефонує: “Мамо, ти хоч присядь!” А я кажу: “Я в Бога вірю – він мене збереже”.

У травні 2025 року дрон прилетів у її хату.

“Я телевізор дивилась. Як бахнуло! Зайшла у вітальню – думаю: чого це пилюки стільки? А тоді вже бачу – дрон у фронтон влучив. Дах упав, вікна вибиті, в хаті – дірка…”

Сусіди прибігли майже одразу.

“Питають: “Ти жива?” А я кажу: “Жива!” – і сміюся. Вони дивуються… А це в мене така реакція. Я тільки на третій день зрозуміла, що сталося”.

Хату накрили брезентом – допомогла племінниця Антоніна Чередник. Але це вже був не дім. Лише тимчасовий прихисток серед постійних обстрілів.

“По селу вже не переставали бити. Але я ще трималася… До жовтня”.

Вмовляли всі.

“І Вітя, і невістка… Онучка Алінка, яка через війну переїхала до Києва, просить, Андрій – онучок – з фронту дзвонить: “Бабусю, виїжджай!”. Як їх не послухаєш?”

Переїзд

14 жовтня її таки вмовили виїхати. Племінниця Антоніна Чередник довезла Ніну Григорівну до межі Миколаївської області. Там уже чекав син – примчав із Білої Церкви, щоб забрати маму, а через два дні її будинку у Новодмитрівці не стало.

“Ми тільки вивезли маму – і знову прилетіло, – каже Віктор. – Від хати залишилися самі обгорілі стіни”.

Ніна Григорівна виїхала майже без нічого.

“Пальто, бурочки – невістка подарувала, трохи білизни, п’ять тарілок і чайник, який онучка Аліна привезла… Усе життя залишилось там, у Новодмитрівці”.

Перед виїздом встигла роздати своїх тварин.

“І гроші дала, щоб люди годували котиків і собачку. Дуже просила не ображати їх…”

У хаті згоріло все, що було нажите роками: три швейні машинки, на яких вона працювала, нові шпалери, два котли – газовий і дров’яний, підвісна стеля, яку нещодавно зробили.

Син привіз її до Білої Церкви – у однокімнатну квартиру, яку вони орендують із дружиною.

“Сьомий поверх… Я з паличкою – мені важко навіть вийти. Та й не звикла я до такого життя”, – каже жінка. – Ми зрозуміли, мамі потрібна земля під ногами. Вона не може в чотирьох стінах”, – розповідає Віктор.

Через знайомих вони знайшли половину будиночка – із подвір’ям і невеличкою грядкою.

“Добрі люди, родина Петренків, пустили мене жити безкоштовно. Я тільки комуналку плачу. Ще дозволили посадити городик, – розповідає Ніна Григорівна. – Картоплю вже не буду, звісно… А от цибульку, салатик, редисочку таки посаджу…”

Земля під ногами

“Мені головне – щоб була земля під ногами. Це хоч трохи нагадує Новодмитрівку, Херсонщину. Життя тут інше – тихіше. І люди добрі, допомагають. Але додому все одно дуже хочеться!” – зізнається жінка.

Для літніх переселенців переїзд – це не лише про зміну місця. Найчастіше – це про постійну боротьбу з побутом. І найважче – матеріально. Пенсія Ніни Григорівни навіть після підвищення – 3900 гривень. Додаються ще дві тисячі виплат для ВПО. Але на комунальні послуги та ліки йде майже все.

Утім, вона не звикла скаржитися і не вміє сидіти без діла.

“Сусіди віддали стару швейну машинку. Я її трохи змастила – потроху шию. Чохли на стільці, сумки… Грошей не беру. Але люди віддячують – хто тканиною, хто продуктами”, – розповідає вона.

Поруч із нею живе шестеро котів і песик Тімка, якого їй подарували вже тут. Вона говорить про них із тією ж турботою, як і про всіх своїх тварин, яких залишила вдома.

Та варто лише згадати рідну Новодмитрівку – голос змінюється: “Я кожен день плачу за своїм селом, подвір’ям, хатою!”.

Фотографій зруйнованого будинку рідні їй не показують, бережуть.

У Новодмитрівці, де до повномасштабної війни проживало понад 300 мешканців, нині залишилося близько двадцяти людей. Додзвонитися до них складно – обстріли не припиняються.