4 роки у російських катівнях: історія 26-річного морпіха з Кізомиса Кирила Воловича

У квітні 2026 року з російського полону звільнили 26-річного морпіха Кирила Воловича, який родом із Кізомиса Білозерської громади. Військовослужбовця разом із молодшим братом Антоном полонили російські військові ще під час боїв за Маріуполь. Антона обміняли раніше – у квітні 2025 року, а Кирило зміг потрапити додому лише цього року.

Історію захисника виданню «Херсон плюс» розповіла його тітка Анна Петракова.

Кирило Волович вступив у лави 36-ї окремої бригади морської піхоти у 2018 році, був навідником танкової бойової машини. Хлопець служив у танковому батальйоні, як колись і його батько. Напередодні великої війни його відправили до Павлополя Маріупольського району. Через окупацію Херсонщини він міг спілкуватись лише з тіткою Анною Петраковою з Миколаївської області.

«У перші дні війни росіяни підбили танк, у якому були племінники та їхні побратими. Вони дивом залишилися живими, але документи й телефони згоріли. Єдине, що він міг зробити, – писати повідомлення з чужих номерів. Писав коротко: «На місці», «З нами все добре». Це був односторонній зв’язок. За весь період оборони Маріуполя було менше десяти повідомлень. Останнє – 4 квітня 2022 року: він написав, що все дуже погано і що буде далі – невідомо… Ми практично не знали, що з ними насправді і як вони там», – розповіла Анна.

Про полон хлопців Анна дізналась 12 квітня 2022 року з відео російського пропагандиста. Згодом їй стало відомо, що у ніч з 10 на 11 квітня бригада намагалась вирватись у бік Запоріжжя, проте російські окупанти почали обстрілювати колону. Кирило та його двоє побратимів, хоч і були поранені, здійснили другу спробу виходу з міста. Проте їх виявили та полонили бойовики «ДНР».
Кирила спочатку відвезли до Сартани, згодом – до колоній і СІЗО Ростовської й Волгоградської областей. Влітку 2024 року він потрапив до СІЗО № 2 у місті Глазов в Удмуртії. Братів тримали окремо, проте вони обидва пережили побиття струмом, гумовими кийками і шокерами, голод та інші тортури.

Рідні Кирила та Антона надіслали понад 2 тисячі запитів для того, щоб домогтись їхнього повернення. Також вони брали участь в акціях підтримки військовополонених та офіційних зустрічах. Анна відправила Кирилу близько 60 листів.

«Я знаю, що Кирило отримав лише 22 мої листи – переважно у 2025 році. Багато залежить від місця утримання. Є такі локації, де інформаційний вакуум – це один зі способів тиску на наших військових. Усі листи проходять через наглядача, який вирішує, чи передати їх. Ми писали нейтрально: коротко про родину, що чекаємо і любимо. Лише російською мовою, бо написані українською категорично не передавали, хотіли, щоб наші захисники забули рідну мову. Отримала листи і від Кирила, але дуже короткі – буквально кілька рядків», – зазначила жінка.

Антона звільнили у квітні 2025 року, а Кирила через рік. Захисник написав своїй тітці у Facebook, бо не пам’ятав номера телефонів рідних.

«Через чотири-п’ять годин після звільнення він написав: «Це я, Кирило, я вдома!». Він одразу запитав про брата, маму, дівчину. Я передала контакти, і він подзвонив. Зараз він постійно на зв’язку. Про те, що молодшого брата Антона звільнили раніше, Кирило дізнався з листів – я намагалася повідомити це завуальовано», – розповіла Анна.

Кирило знаходитиметься в реінтеграційному центрі до 11 травня. Лікування та реабілітацію він проходитиме в інших профільних лікарнях. На захисника очікують операції: рука погано працює через уламок, а ніс йому зламали окупанти. Кирило переживає сильний біль у кульшових і колінних суглобах, бо у полоні його примушували понад добу стояти.

Тітка Кирила зазначає, що перші дні після повернення він постійно перебував «на адреналіні».

«Бо чотири роки в катівнях росіян – це не життя, а лише існування. І коли вони повертаються в Україну, це неймовірна радість, щастя, емоції. Їм здається, що найгірше вже позаду, і вони не до кінця усвідомлюють свій психологічний стан. А потім приходять психологічні “відкати”, і людина починає розуміти, скільки ще треба пройти, перш ніж знову навчитися жити, бути вдома з рідними й здійснювати свої мрії. Але Кирило тримається позитивно, підбадьорює нас, хоча ми розуміємо – він робить це, щоб не засмучувати родину. Він усміхається, мріє подорожувати, бути поруч із близькими й надолужити все те, що забрав у нього полон. Ми віримо, що він впорається. Але зараз найважливіше – лікування», – додала Анна.

• 310-й окремий полк РЕБ 30-го корпусу Морської піхоти ВМС ЗСУ воює із російськими дронами на Херсонщині. Бійці ведуть “полювання” на БпЛА малого радіусу дії. За день команда може виявити понад 60-70 дронів-камікадзе.
• У Надіївці проживає 150 ВПО. Тут мешкає багато дружин військових. Жінкам доводиться ремонтувати домівки, працювати на городах, слідкувати за худобою.
• З Томинобалківського старостату активно евакуюють людей. Місцевих вивозять херсонські волонтери Андрій “Боксер” Пєтухов та Ростислав Кулик з ГО “Сильні бо вільні”. Наразі у селі вже не їздять рятувальники та поліцейські.