“31 місяць сподівань і чекання”: вражаюча історія про повернення з російського полону оборонця “Азовсталі”

Дні й роки минали у напруженому очікуванні. Кожна звістка про обмін ставала надією й болем водночас. Майже три роки мешканка Дар’ївської громади Валерія Білецька жила між вірою й страхом, спогадами й молитвами. Її син, морський піхотинець Роман Перехода, тримаючи оборону “Азовсталі”, разом з побратимами до останнього захищав Маріуполь.  Аж доки не зник у безжальній темряві російського полону. Спочатку родина навіть не знала, чи живий, що з ним і де він… Та материнське серце не припиняло вірити.

Бентежний дзвінок вимоленим порятунком пролунав 30 грудня 2024 року. Жінці здалося, що на мить він навіть зупинив її зранене невідомістю серце. Та одразу наповнив його вибухом щастя: “Мамо, я в Україні, я повернувся!».

Здається, такі історії в час воєнного лихоліття потрібні нам усім. Тим, хто не задумуючись йде у бій, аби знати, що ти не один в полі воїн, і тим, хто розчарувався й мало не потонув у зневірі.

Далі – унікальні розповіді матері та сина. Про силу воїна та незламність жінки, про віру і зустріч, на яку чекали довгі три роки війни…

 “Почути голос сина – ось що було найважливішим!”

“Роман був найслухнянішим з усіх наших дітей. Спокійний, лагідний, дуже чесний і відповідальний. До війни ми з моїм чоловіком, вітчимом Роми, організували будинок сімейного типу. Крім рідних Ромчика та донечки Лесі, прийняли у свою родину ще шістьох діток-сиріт з інтернатів Херсонщини. Біля свого будинку ми розвивали власне господарство – на мініфермі тримали велику рогату худобу: корів, бичків, козенят, ягнят. Згодом орендували для того приміщення в Лиманці, також організували ще одне приватне підприємство – ритуальну агенцію. Роман в усьому нам допомагав. Та він у зовсім юному віці вмів краще за нас, дорослих, справлятися з непростими завданнями. Завжди відчувала його характер – твердий, як то кажуть, з гарячим серцем, та холодною головою.  По закінченню школи він чітко вирішив пов’язати життя із ЗСУ” – пригадує довоєнне життя своєї родини та сина Романа Валерія Білецька.

Жінка, усміхаючись каже: так склалося, що у їхній прийомній сім’ї є аж три Романи – два сини і чоловік, і дві Каті. Двоє дітей уже дорослі й живуть окремо, а всій іншій родині через війну довелося поїхати з рідного дому, і тепер Білецькі разом з дітьми мешкають за кордоном.

Валерія розповідає, що у 18 років її Роман підписав контракт, пройшов військове злагодження і потрапив на схід. Воював на Донеччині, пізнав пекло Пісків, а коли повернувся, почав шукати себе у мирному житті. Та не встиг. Найсміливіші плани хлопця зруйнувала війна.

“Ми вивели худобу, закрили ритуальну агенцію, і вирішили виїжджати з окупації. Це було дуже болісно, але вибору не мали. Мої син і чоловік – АТОвці, брат теж військовий, то ж розуміли, чого можемо чекати від орків. Уже у перші дні війни Роман поїхав до військкомату. Він дуже швидко, за якихось кілька днів, опинився в Маріуполі, у 36-й бригаді морської піхоти. А згодом був серед тих мужніх оборонців, яким у квітні вдалося здійснили успішний прорив на завод “Азовсталь”. Ми з ним майже не мали зв’язку. 10 березня якась чужа людина повідомила, що він живий і обороняє Маріуполь, ще одну звістку ми мали від нього у середині квітня, а потім тоді, коли Рома був поранений в ногу”, – говорить жінка.

Після повідомлення про вихід оборонців “Азовсталі” в полон будь-який зв’язок обірвався. А згодом у родину прийшла страшна звістка – повідомлення про те, що їхній син 17 травня загинув у бойовому зіткненні, і  нагороджений посмертно орденом “За мужність ІІІ ступеня”… Та вже в кінці травня Білецькі отримали іншу інформацію. Їм зателефонували з організації Червоного Хреста. Російською мовою Валерію повідомили про те, що її син, Перехода Роман, переходить у статус військовополоненого і знаходиться у РФ. “Живий. В полоні!” – моторошно гупало серце матері. Відтоді Валерія жила в режимі очікування…

До 2023 року сім’я не отримала щонайменшої звістки від сина. Та якось волонтери передали Валерії коротеньку записку про їхню кішку Амелію, яка загинула ще до війни.

“На новому місці заведіть таку ж саму чорну кицю і назвіть Амелією” – таке міг знати й написати лише її милий Ромчик.  Це означало одне – він живий! Далі їм ще вдалося через волонтерську організацію отримати відео, на якому схудлий змарнілий Роман казав, що все добре, і навіть написати йому кілька листів, доки росіяни все це не заборонили.  Але час йшов, пройшло вже 58 обмінів, а нічого не відбувалося. Кожен такий обмін відгукувався важкими зойками у материнському серці.

“Ми не знали, коли Рому обміняють. Все відбувалося якось рандомно, і лише та сторона формувала списки. Найважче було, коли повертали тіла загиблих. По них не було ніякої інформації, тож кожен раз із великим острахом сподівалися на краще… Молилися, чекали на повідомлення чи дзвінок, щоразу моніторили ситуацію у координаційному штабі з питань погодження з військовополоненими, де у кожного є особистий кабінет… 30 грудня я отримала повідомлення. Фото сина з автобуса… “Романа звільнили!” – повідомляли його друзі. Щастя, так, це було безумовне щастя, найбільше за увесь цей час, після трьох років відчаю і сліз. Розумієте, так, у чеканні, не живуть, а виживають з побитими серцями тисячі батьків!” – зі слізьми каже Валерія.

Вона майже не пам’ятає, що сказав Роман, коли зателефонував  вже з України. Мабуть, щось обнадійливе типу “повернувся, живий, здоровий” …

“Слова тоді нічого не означали. Мені просто потрібно було чути його чути. Голос сина – ось що було найважливішим!” – щиро зізнається мама, яка дочекалася.

Валерія каже: невдовзі вона приїхала до сина. Він дуже схуд, але почувається добре. Ворог не зумів зламати його моральний дух. Відновлюючи своє ментальне і фізичне здоров’я, Роман, за словами матері, ще не будує якихось конкретних планів. Та попереду нас чекає розмова з оборонцем Азовсталі Романом Переходою.

“Чи було страшно? Мені було страшно десь сидіти й нічого не робити. А так ми трималися…“

Починаючи свою розповідь, Роман підтверджує слова матері. Так склалося, що у 18 років пішов до ЗСУ. Невдовзі, після трьох місяців навчання, був у першому виїзді на Донеччину, у Піски, де в званні старший солдат служив в складі 56-ї окремої мотопіхотної бригади. Другу ротацію пройшов у Павлополі, в 131-му розвідувальному батальйоні.

“Після АТО я рік був вдома, та у січні 2022 хотів знову укласти контракт і піти служити у 131-й батальйон. Навіть зібрав усі документи, пройшов ВЛК… Та оперативне командування наполягало на контракті на три роки, а я планував на рік. Тож змінив плани й думав навесні їхати з батьком на роботу за кордон…” – розповідає 25-річний воїн.

Він згадує, як із батьком в перші дні повномасштабного вторгнення штурмували військкомати Херсона, Снігурівки. Романа мобілізували, а вітчима як багатодітного, звісно ж, ні.

“Спочатку нас привезли у місто Новий Буг, далі ми мали рухатися до Миколаєва… Але невдовзі дізналися: на околицях Миколаєва вже йшли бої, тож отримали наказ їхати в інший бік, на підкріплення під Волноваху. Добиралися 15 годин. Потрапили у 36-ту бригаду морської піхоти, там отримали все необхідне, зброю, і 28 лютого дісталися Маріуполя. У місті вила Сирена, у вікнах ще горіло світло і люди жили своє життя” – пригадує старший матрос.

9 березня у передмісті Маріуполя Роман прийняв свій перший бій.  Ворог накривав хлопців з усього, що мав, але згодом мужні морські піхотинці, за допомогою хитрої стратегії, змогли прорватися до своїх, підкріпивши позиції “Азовсталі”.

“Чи було мені страшно? – повторює наше запитання Роман. – Було. Мені було страшно десь сидіти й нічого не робити. А так ми трималися…”

 20 квітня, перебуваючи в одному з цехів заводу, боєць потрапив під артобстріл. Уламками йому пошкодило ногу. Втім, разом з побратимами, оговтавшись від поранення, яке називає легким, він продовжив боротися.

“Ніхто з нас не думав здаватися, ми вирішили, що прорвемося або ж залишимося тут назавжди”, –каже воїн.

А далі був наказ… Гарнізон, який утримував “Азовсталь” у захопленому ворогом Маріуполі, отримав наказ Верховного головнокомандувача припинити оборону. Більш як дві з половиною тисячі бійців потрапили у полон. Серед них – Роман Перехода.

“Що Ви можете розповісти про роки полону?” – обережно, аби не підняти на поверхню моторошні хроніки душі, запитую у Романа.

“Не хвилюйтесь, я можу про це говорити. В мене немає травматичного досвіду. Є хлопці, які пережили набагато гірше”, – натомість заспокоює мене співрозмовник.

А далі без емоцій в голосі розповідає, як побував у чотирьох локаціях російського полону: Оленівці, Горлівці, далі – у виправній колонії міста Торез, і в місті Бійськ – СІЗО номер 2 Алтайського краю.

Перебування у деяких з них починав з так званої “прийомки”. Це коли приймають на новому місці і б’ють протягом 1–1,5 години. Звичайно, були й “майстер-класи” від “інспекторів” – спорт або побиття. Перше – краще… Та хлопець зізнається: найважче було бачити, як знущаються з інших. Ну а моральні приниження – то як годиться. Мало не щодня: “сидеть буде долго”, “Украины уже нет” і тому подібне.

“Чому вони такі?” – це запитання я ставлю хлопцям, які повертаються з полону, не вперше. Відповідь Романа водночас перегукується і різниться від попередніх:

“Вони – загарбники, і при цьому – безвольні раби. От що таке воля для українця? Це ж так багато, правда?! Воля жити на своїй землі, воля висловлювати свою думку, воля будувати власне життя… А у них воля – це випити водки і набити морду. Більшої волі вони не знають і не розуміють…”

Роман розповідає, що полонені відчували постійний інформаційний вакуум. Правдиву інформацію могли отримати лише від новоприбулих. Тому коли у їхній колонії у грудні 2022 року з’явилися хлопці із Бахмута, Роман дізнався, що його Херсонщину і рідне село в листопаді звільнили. Розмови з унікальними людьми, такими, як сам, мужніми воїнами із бойовим досвідом, та ще книги, які можна було читати, рятували від бентежних думок.

“Ми розуміли, що нас, солдатів, першими не поміняють. Тому налаштували себе, що, можливо, сидітимемо до перемоги. А в перших числах 2023 нам дозволили написати короткі листи рідним. Я писав про нашу кішку, якої вже давно не було, сподівався, що рідні зрозуміють –  живий… Згодом підтвердив це на відео, яке волонтери змогли передати моїм рідним. А у червні 23-го листування заборонили. Звісно, бачив, як хлопців міняли. Зачитували список, наказували брати особисті речі й вели невідомо куди. Але ми вірили – вони їдуть додому. І наш час теж настане. 28 грудня 2024 року нас повели на вихід. У підвалі наказали роздягатися, потім надягнути одяг знову. Ми підписали документи про те, що претензій не маємо і фізичному чи психологічному насиллю не піддавалися. А далі нас посадили в автозак, перевезли з одного місця в інше. Далі літак, посадка у москві, знову автозак, і, врешті – кордон. Добиралися ми два дні – з 28 до 30 грудня. Коли дозволили зняти шапку, а ми їхали в шапках, натягнутих на обличчя, перше, що я побачив – українське Duty Free. І зрозумів: це вже наша земля, я вдома… Що то були за почуття? Я не знаю, як сказати це словами…  Занадто багато різних емоцій. Але загалом я розумів, що все добре. Зателефонував мамі. А 13 січня вона приїхала до мене…” – розповідає Роман.

В полоні хлопець схуд до 65 кілограмів. Але зараз потроху приходить у свою форму. Наразі у Романа період відпустки та реабілітації. Далі він хоче погостювати у рідних за кордоном. Та упевнено каже, що неодмінно повернеться в Україну. Ще не будує якісь плани, втім розуміє: усі вони так чи інакше пов’язані з рідною землею, за яку йшов до кінця. Тепер він напевно знає – тут найкраще.

Ірина Квітка