12 років любові. Світлий спогад дружини про загиблого захисника Віктора Кузьменка з Чорнобаївки

Марина Кузьменко цілий рік писала чоловікові в Телеграм. Про успіхи дітей, школу, життя в його рідній Чорнобаївці. Про дім, дах якого потік після обстрілів. Вона писала так, ніби Віктор просто не має зв’язку, а коли він з’явиться — обов’язково відкриє ці повідомлення, перечитає все від початку, і телефон блимне бодай короткою відповіддю: «++».

19 грудня 2024 року стрілець-снайпер 95-ї десантно-штурмової бригади Віктор Васильович Кузьменко зник на бойовому завданні поблизу села Мала Локня Суджанського району Курської області.

Відтоді родина жила в режимі очікування — між сподіванням на звістку і тишею невідомості.

Але Марина вірила: її Вітя живий. Просто на завданні. Просто треба дочекатися.

Він був із тих людей, для яких сім’я — не слово, а зміст життя. Чудовий син, чоловік, батько і хрещений. Називав свою родину скарбом і, де б не був, завжди поспішав додому.

У останні дні 2025 року Віктор справді повернувся.

На щиті. Після року і дванадцяти днів дороги.

31 грудня його поховали у Чорнобаївці.

Тепер у цій сім’ї немає Нового року. Натомість є дата, яка за одну мить розірвала серце і змінила все життя.

12 років щастя

Розмова з Мариною — дружиною загиблого захисника Віктора Кузьменка — болюча і світла водночас. Вона не лише про війну і втрату. Наче намистини, жінка нанизує на нитку долі найкращі миті, прожиті разом із чоловіком, і зізнається: саме ці спогади досі її тримають.

— А знаєте, скільки багато я маю? — вгамовуючи сльози, каже Марина. — Дванадцять років щастя з коханою людиною. І дітям кажу: як важливо, що ви пам’ятаєте свого тата — його обійми, його добрі очі, його вчинки. Бо заради сім’ї він був готовий на все.

Вони обоє з Херсонщини: Марина — з Олешок, Віктор — із Чорнобаївки. Познайомилися 7 квітня, на Благовіщення. Його сестра і спільні друзі приїхали в Олешківський ліс — і саме там вони вперше побачили одне одного. За рік одружилися, і Марина переїхала до Чорнобаївки — в будинок Вітіних батьків.

Батько Віктора помер від онкології, коли той був ще двадцятирічним студентом. Відтоді він узяв на себе всю відповідальність за маму, Любов Василівну, і молодшу сестру.

— Ти попала в дуже гарну, шановану родину, — казали мені сусіди. Але я знала: Вітю поважали не лише за прізвище. За людяність. За те, що він був безвідмовний, щирий і добрий, — згадує Марина.

Разом вони виховували двох дітей — Даніїла, якому зараз 13 років, і Анастасію, їй 11.

— Вітя завжди казав: «Скарб — це родина». Він дуже любив дітей і завжди оберігав нас від проблем. Навіть коли самому було важко, усе вирішував так, що ми й не помічали. Навіть для мого батька — а він у нас людина з характером — Вітя був порадником і авторитетом.

“Ми завжди трималися за руки

Віктор закінчив Херсонський державний університет за спеціальністю “економіст”. Влаштувався у велику оптову фірму в Херсоні: починав там водієм-експедитором, згодом став менеджером із логістики. Там працював до повномасштабної війни — і навіть під час окупації.

Марина ж – асистентка вчителя в інклюзії, вона допомагає дітям з особливими освітніми потребами.

— Знаєте, кажуть, що під час повномасштабної війни сімейні цінності стали особливо важливими. А ми завжди так жили, — каже дружина загиблого.

Раз на тиждень у Кузьменків був “батьківський день” — обов’язкова поїздка в Олешки, до Марининих батьків. Навесні й улітку родина збирала кошики, забирала батьків і їхала в Олешківський ліс. Найулюбленішим місцем було озеро Лісника — там, біля трьох сосен, була їхня родинна територія. І навіть якщо батьки казали: “Та відпочиньте самі” — Вітя відповідав: “Ні, ми їдемо всі”.

Марина згадує, що її чоловік умів створювати дуже теплу сімейну атмосферу. Він гарно співав, грав на баяні, колись закінчив музичну школу. У компаніях соромився, але для рідних — співав. Навіть купив апаратуру і готувався виступити на Новий рік. А ще він учив із дітьми вірші, різдвяні пісні. Разом вони знімали відеопривітання родичам, ходили колядувати і щедрувати.

— Уже два роки діти цього не роблять. Бо без батька… — Марина замовкає, а потім усміхається крізь сльози. — Ми завжди всі разом трималися за руки: я, Вітя, синочок і донечка. Навіть просто йдучи вулицею.

Вони мріяли подорожувати. Незадовго до великої війни Марина говорила, що вже час робити закордонні паспорти, аби показати дітям світ. А Вітя тільки сміявся:

— Та ми що, Україну вже всю бачили?

Він хотів у Вінницю – на музичні фонтани. Мріяв знову побувати в Асканії-Новій, поїхати у Станіслав — на каяки.

— Вітя купив каяк, і ми до війни часто їздили з дітьми на Станіславський лиман. За час окупації каяк пересох, та Вітя вже думав про новий. Він ніколи не сумнівався: усі чудові місця для туризму й відпочинку, захоплені ворогом, повернуться Україні. Казав: “Все буде наше”.

“Мені здалося, що за мить Вітя посивів!”

— Вітя ще за кілька тижнів до вторгнення відчував: щось буде. Син Даня дзвонив моїй тітці в росію і питав: «Бабушка Жанна, а це правда, що ви хочете напасти на Україну?» Вона відповідала: «Та це все фейки!». А зовсім скоро ми почули вибухи й автоматні черги неподалік нашого дому.

Коли ворог зайшов у село, Вітя ще їздив на базу, минаючи ворожі блокпости. Щоб залишатися мобільним, навіть пересідав із машини на велосипед. Допомагав людям як міг: продавав продукти по собівартості, щоб вони могли запастися.

— Та одного дня на базу приїхало ФСБ. Його довго допитували, хотіли забрати “на яму” через дзвінок керівникові, тримали до комендантської години. Врятувало те, що в одного з росіян батьки були із Західної України — саме він Вітю і відпустив. Але на блокпості того дня його ледь не розстріляли. Коли він повернувся додому, мені здалося, що Вітя за одну мить посивів, — розповідає Марина.

Невдовзі окупанти остаточно зайняли базу. Винесли все: продукти, меблі, столи, навіть перила розібрали. Коли росіяни почали відкривати “російську школу” й шукати дітей, Марина з Вітею переховували Даню й Настю. Деякий час відправили їх до бабусі й дідуся в Олешки.

— Ми боялися, що дітей просто заберуть. Та згодом дізналися про наступ ЗСУ — і повернули їх додому, — з хвилюванням говорить жінка.

“Не ховався і ховатися не буду!”

В окупацію та після звільнення Херсонщини подружжя Кузьменків постійно волонтерило: разом розвозили людям гуманітарну допомогу, годували бездомних котів і собак.  Навіть їхній син Даніїл, хоч ще був зовсім малим, намагався допомагати батькам.

За деякий час по деокупації Віктор влаштувався на роботу в брикетний цех у Степанівці. Там у липні 2024 року йому й вручили повістку. Він мав підставу не йти до війська — мама була важкохвора, з онкологією. Але родина почула категоричну відповідь:

— Ні. Не ховався і ховатися не буду.

Після військового злагодження Віктор Кузьменко потрапив у 95-ту десантно-штурмову бригаду — спочатку на Сумщину, а згодом на Курщину. Служив солдатом, стрільцем-снайпером.

На бойових завданнях перебував довго. Якось не виходив на зв’язок 40 днів. Телефони в цей час бійці залишали у командира, який у відповідь на Маринині повідомлення писав: Вітя на завданні. А коли після повернення вдавалося поговорити, Віктор цікавився лише домом — як діти, як мама.

— Він нічого нам не розповідав. Лише казав: “Розкажи краще, як у нас вдома справи”, — пригадує Марина.

16 грудня 2024 року Віктор повернувся з чергового бойового виходу. Групі дали тиждень на відновлення, але вже наступного дня він зателефонував:

— Ми йдемо знову. Хлопцям потрібна допомога.

20 грудня зв’язок обірвався. А 22-го Марині повідомили: її чоловік зник безвісти. Це сталося 19 грудня біля села Мала Локня Суджанського району Курської області.

Рік між небом і землею

Почався найважчий час невідомості. Марина писала всюди: в Координаційний штаб, волонтерам, організаціям, що займаються пошуком зниклих. Навіть колеги скидали їй списки полонених. За цей час була лише одна звістка — про маркування на одязі з прізвищем її чоловіка. Але й це давало надію.

Для Вітіної мами зникнення сина стало остаточним ударом. Любов Василівна вже не вставала з ліжка. У червні 2025 року її поховали. А Марина до останнього вірила: її чоловік живий. Увесь рік вона писала йому в телеграм — так, ніби він просто не має зв’язку. Писала про те, що діти їздили на змагання “Україна єднає серця” в Ковель, де команда Херсона стала другою серед 26 команд. Про те, що вона нарешті здала на водійські права.

22 грудня 2025 року Марині зателефонували з Рівного: тіло Віктора Кузьменка ідентифікували і везуть додому. Причина смерті — мінно-вибухова травма.

31 грудня 2025 року воїна поховали в Чорнобаївці. У закритій труні.

“Ми знаємо, що тато поряд”

Коли Вітя у грудні 2024 року зник безвісти, Даня сказав: “Святий Миколай забрав нашого тата. Він його й поверне”. А коли хлопчик дізнався, що тіло батька везуть додому, тихо промовив: “У нас більше не буде Нового року!”.

— Наче все знав… — каже Марина.

Діти й досі відчувають татову присутність.

— Ми знаємо, що він поряд! — щиро каже донечка Настя.

У домі залишилися всі речі Віктора. Військова форма лежить на ліжку — ніби він щойно вийшов і от-от повернеться. Цивільний одяг — у шафі.

— Він часто мені сниться. І завжди посміхається, — каже Марина. — Вітя був моєю опорою.  Тепер я не маю права впасти — бо так би не зробив він.

Пам’ять, яка житиме

Чекаючи чоловіка, Марина почала малювати картини за номерами — замовляла їх із родинних фотографій. Першим створила сімейне фото – де вони вчотирьох під каштаном. Тепер працює над портретом Віктора.

— Я думала, що коли Вітя повернеться, ми разом зробимо цілу галерею. Для пам’яті. Для онуків. Тепер розумію: онуки його не побачать. Але я створю його портрет і завжди розповідатиму їм про найкращого у світі батька і діда! — упевнено каже Марина.

Віктор Кузьменко повернувся на щиті. Та, здається,  для своєї родини він повертається щодня — у повідомленнях, у снах, у дорогах, якими вони ще поїдуть замість нього і за нього.

Бо любов, яка тримала їх за руки дванадцять років, не зникає — навіть тоді, коли коханий стає янголом, що оберігає з небес…

Ірина Квітка

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.